Пропонуємо вашій увазі програмну статтю з Вісника 11, січень 2024 року
Юрій Валецький, доктор медичних наук, професор, КЗВО «Волинський медичний інститут», співкоординатор Національної платформи об’єднаних зусиль у протидії туберкульозу в Україні, м. Луцьк.
Віталій Руденко, юрист-правник, голова Правління Фундації «Громадський рух «Українці проти туберкульозу», співкоординатор Національної платформи об’єднаних зусиль у протидії туберкульозу в Україні, м. Київ.
Сергій Борткевич, секретар координатор Національної платформи, співголова Всеукраїнської Коаліції «Зупинимо туберкульоз разом», магістр управління, м. Київ.
Минулого року Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) опублікувала звіт про ситуацію із туберкульозом у світі. Сподіваємося, що ознайомлення із цим матеріалом буде цікаве для наших читачів в контексті їх розуміння туберкульозної небезпеки. Тому ми починаємо публікацію цього звіту у перекладі на українську, адаптувавши його до формату нашого Вісника.
Туберкульоз (ТБ) – є захворюванням, якому можна запобігти, і зазвичай виліковним. Тим не менш, у 2022 році туберкульоз був другим за значимістю захворюванням у світі, другою причиною смерті від одного інфекційного агента, після COVID-19 і викликало майже вдвічі більше смертей від ВІЛ/СНІД. Понад 10 мільйонів людей продовжують щорічно хворіти на туберкульоз.
Туберкульоз викликається бацилою Mycobacterium Tuberculosis. Він поширюється, коли люди, хворі на туберкульоз, виділяють мікобактерії у повітря (наприклад, при кашлі). За оцінками, чверть світового населення інфіковано туберкульозом. Після зараження ризик захворюваності на туберкульоз найбільш високий у перші 2 роки (близько 5,0%), після чого стає значно нижчим.
Деякі люди позбавляються інфекції. Із загальної кількості людей, яких щорічно захворює на туберкульоз, близько 90,0% — дорослі, більше випадків серед чоловіків, ніж жінки. Захворювання зазвичай вражає легені (легеневий туберкульоз), але може вражати й інші локалізації.
Без лікування смертність від туберкульозу висока (близько 50,0%). З рекомендованими ВООЗ методами лікування (курс протитуберкульозної терапії тривалістю 4-6 місяців), близько 85,0% людей з туберкульозом можна вилікувати.
Необхідно забезпечити загальне охоплення медичним обслуговуванням щоб всі люди, які потребують лікування від туберкульозу, могли отримати доступ до цих методів лікування. Кількість людей, які заражаються туберкульозом та в них розвивається захворювання (і у свою чергу кількість смертей, викликаних туберкульозом), також може бути зменшено завдяки багатогалузевим діям щодо боротьби з детермінантами туберкульозу, такими, як бідність, недоїдання, ВІЛ – інфекція, куріння та діабет.
Деякі країни вже зменшили свій тягар захворювання на туберкульоз (менше ніж на 10 випадків і менше ніж одна смерть на 100 000 населення на рік).
Політична прихильність до припинення епідемії туберкульозу активізувалася в останні роки. ООН провела свою першу в історії нараду високого рівня з туберкульозу у 2018 р. Друге засідання ООН на високому рівні щодо туберкульозу відбулося 22 вересня 2023 р. У результаті прийнята політична декларація підтверджує існуючі зобов’язання та цілі і включає нові за період 2023–2027 рр.
Основні висновки та повідомлення у звіті за 2023 рік
Відбулося значне глобальне відновлення кількості людей, у яких діагностовано туберкульоз, та які пройшли лікування у 2022 році, після 2 років збоїв, пов’язаних із COVID. Це дало можливість почати звертання назад (або пом’якшити) руйнівний вплив пандемії на кількість людей, або хворих або померлих від туберкульозу. Однак туберкульоз залишався другим у світі захворюванням.
Загальна кількість людей, у яких вперше діагностовано туберкульоз, склала в 2022 році 7,5 млн. Це найвищий показник відтоді, як ВООЗ розпочала глобальний моніторинг туберкульозу в 1995 р., і вища за базовий рівень до COVID (і попередніх історичних даних: пік у 7,1 мільйона припадав на 2019 рік порівняно з 5,8 мільйона у 2020 році та 6,4 мільйона у 2021 році). Дані за 2022 рік, ймовірно, включають значну кількість людей, які захворіли на туберкульоз у попередні роки, але чий діагноз та лікування було відкладено через збої, пов’язані з COVID, які вплинули на доступ до медичних послуг та їх надання.
У всьому світі у 2022 році туберкульоз спричинив приблизно 1,30 млн. смертей. Цей показник нижчий за показник у 1,4 мільйона у 2020 та 2021 роках, і майже повернувся до рівня 2019 року.
За оцінками, збої, пов’язані з COVID, призвели до майже півмільйона додаткових смертей від туберкульозу за три роки (2020–2022 рр.) порівняно з числом, яке було б, якби передпандемічні тенденції продовжували підтримуватись.
Чисте скорочення глобальної кількості смертей, спричинене туберкульозом з 2015 по 2022 рік, становило 19,0%, що далеко від планового показника Глобальної стратегії ВООЗ у 75,0% до 2025 року. Набагато краще становище в Африканському та Європейському регіонах ВООЗ, а 47 країн досягли скорочення як мінімум на 35,0%.
У всьому світі близько 10,6 мільйонів людей захворіли на туберкульоз у 2022 році, що перевищує кращі показники у 10,3 мільйона у 2021 році та 10,0 мільйона у 2020 році.
Глобальний розрив між оцінною кількістю людей, які захворіли на туберкульоз (випадки захворювання) та зареєстрованою кількістю людей, у яких вперше діагностовано туберкульоз (зареєстровані випадки) звузиться до кращої оцінки у 3,1 мільйона у 2022 році, що нижче за показник 4 мільйонів у 2020 та 2021 рр. .
У всьому світі розрахунковий рівень захворюваності на туберкульоз (нових випадків на 100 000 населення на рік) становив 133 у 2022 році. Чисте скорочення з 2015 по 2022 рік становило 8,7%, що значно поступається контрольному показнику Глобальної стратегії ВООЗ, що становить 50,0% скорочення до 2025 року.
На частку тридцяти країн з високим рівнем тягаря туберкульозу припало 87,0% випадків туберкульозу у світі в 2022 році і дві третини світового показника всього було у восьми країнах: Індії (27,0%), Індонезії (10,0%), Китаї ( 7,1%), Філіппінах (7,0%), Пакистані (5,7%), Нігерії (4,5%), Бангладеш (3,6%) та Демократичній Республіці Конго (3,0%).
У 2022 році 55,0% людей, які захворіли на туберкульоз, були чоловіками, 33,0% були жінки та 12,0% — діти (у віці 0–14 років).
У всьому світі в 2022 р. у близько 410 000 осіб розвинулася множинна лікарська стійкість. Чисельність населення у яких було встановлено діагноз і розпочато лікування було значно нижчим: 175 650 осіб у 2022 році, що еквівалентно приблизно двом із п’яти тих, хто потребує допомоги, і все ще нижче допандемічного рівня у 181 533 осіб у 2019 році.
Таким чином, Глобальні цілі, поставлені на першій нараді ООН на високому рівні з ТВ за 5-річний період 2018–2022 років. досягнуто не було.
▶ 34 мільйони людей пройшли лікування від туберкульозу, 84,0% 5-річна мета – 40 мільйонів.
▶ Профілактику туберкульозу почали проходити 15,5 млн. осіб. лікування, 52,0% від 5-річної мети 30 мільйонів. Цей показник у 2022 році становив 3,8 мільйона осіб, що перевищує рівень до пандемії 3,6 млн. у 2019 році.
▶ 5,8 мільярда доларів США було виділено на лікування туберкульозу, послуги з діагностики, лікування та профілактики у 2022 році, що нижче рівня, що існував до COVID, і менше половини від Глобальної мети – не менше 13 мільярдів доларів США на рік до 2022 року .
▶ Інвестиції в дослідження туберкульозу в середньому склали трохи менше 1 мільярда доларів США на рік, що менше половини запланованих 2 мільярди доларів США.
Близько 50,0% хворих на туберкульоз та члени їх сімей (>20,0% річного доходу домогосподарства) стикаються з катастрофічними загальними витратами (прямі медичні витрати, немедичні витрати та непрямі витрати, такі як втрата доходів), що далеко від нульового цільового показника Глобальної стратегії ВООЗ щодо ліквідації туберкульозу. Це вказує на те, що існують великі економічні та фінансові бар’єри для доступу та завершення лікування туберкульозу, які необхідно вирішувати шляхом прискорення прогресу до загального охоплення послугами охорони здоров’я та підвищення рівня соціального захисту.
Показники успіху лікування покращилися: до 88,0% для людей, які лікувалися від лікарсько-чутливого туберкульозу, та 63,0% від людей із МЛУ/РУ-ТБ.
Таким чином, щоб покласти край глобальній епідемії туберкульозу, необхідно виконати зобов’язання, взяті на зустрічі високого рівня ООН у 2023 році щодо боротьби з туберкульозом.
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ПРОТИДІЇ ТУБЕРКУЛЬОЗУ В УКРАЇНІ: СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИРІШЕННЯ.
Державна стратегія у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІД, туберкульозу та вірусним гепатитам на період до 2030 року: юридична та практична недосконалість.
Юрій Валецький, доктор медичних наук, професор, КЗВО «Волинський медичний інститут», співкоординатор Національної платформи об’єднаних зусиль у протидії туберкульозу в Україні, м. Луцьк.
Віталій Руденко, юрист-правник, голова Правління Фундації «Громадський рух «Українці проти туберкульозу», співкоординатор Національної платформи об’єднаних зусиль у протидії туберкульозу в Україні, м. Київ.
Сергій Борткевич, секретар координатор Національної платформи, співголова Всеукраїнської Коаліції «Зупинимо туберкульоз разом», магістр управління, м. Київ.
Із часу оголошення у 1995 році епідемії туберкульозу в Україні, було розроблено і реалізовано 1 Національну та 2 Загальнодержавні цільові соціальні програми протидії захворюванню на туберкульозу. Загальнодержавні програми розроблялися на основі Закону України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 року та затверджувалися Верховною Радою Законом України. Недосконалість цих програм нами було проаналізовано у нашій статті «Щодо необхідності і важливості повернення до практики розробки і впровадження Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз», яка була видана у цьому віснику у числах 7 та 8 за 2023 рік.
Закон України «Про державні цільові програми» визначав засади розроблення, затвердження та виконання державних цільових програм. Зокрема, Закон визначав загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі – загальнодержавні програми) як програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади.
В ст. 2 Закону зазначалося, що метою розроблення державних цільових програм є сприяння реалізації державної політики на пріоритетних напрямах розвитку держави, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць; забезпечення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв’язання найважливіших проблем.
При цьому, державна цільова програма розробляється за сукупності таких умов:
- існування проблеми, розв’язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
- відповідності мети програми пріоритетним напрямам державної політики;
- необхідності забезпечення міжгалузевих і міжрегіональних зв’язків технологічно пов’язаних галузей та виробництв;
- наявності реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми.
Попри явну недосконалість цих програм, не можна не визнати, що Закон «Про державні цільові програми» ретельно прописував процедури їх розроблення, затвердження та виконання, а прийняття Верховною Радою України відповідного Закону про затвердження Загальнодержавної цільової програми протидії захворюванню на туберкульоз був актом вищої юридичної сили.
Після закінчення терміну дії Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки, Урядом України було розроблено і затверджено Концепцію Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2018—2021 роки, але сама Програма прийнята так і не була.
Слід зазначити, що на нашу думку, ставлення законодавства України до проблеми туберкульозу не повною мірою відповідає тій небезпеці, яку це захворювання несе в собі.
На нашу думку туберкульоз – особливо небезпечна інфекційна соціальна хвороба (зокрема, в Законі України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» від 5 липня 2001 року туберкульоз визначався як соціально небезпечна інфекційна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу), тобто її чинники мають політичні, соціальні, економічні, культурні тощо коріння, а наслідки негативно впливають на стан здоров’я і якість життя населення, несуть в собі загрозу економіці і національній безпеці нашої держави.
Згідно експертних оцінок ВООЗ, аналіз питомого впливу кожної окремої групи факторів ризику на здоров’я населення доводить, що визначальну роль у формуванні системи здоров’я відіграє спосіб життя, на який припадає більше ніж 50,0%, в той час, як медичним факторам тут належить менше 10,0%.
Водночас, державна політика у сфері протидії захворюванню на туберкульоз традиційно реалізовується в Україні шляхом вирішення низки вузькогалузевих медичних завдань. Центральним органом виконавчої влади, відповідальним за реалізацію державної політики у сфері боротьби із туберкульозом, є Міністерство охорони здоров‘я України. Але сьогодні проблема туберкульозу вийшла за рамки суто медичної галузі та набула статусу проблеми загальнодержавного значення через невпинне зростання темпів його поширення серед населення України.
Принцип галузевого управління складним соціальним об’єктом, яким є епідемія туберкульозу, зокрема суто медичний підхід до аналізу епідеміологічних показників перешкоджає своєчасному прогнозуванню перспектив розвитку епідемії туберкульозу та розробці відповідного плану національної міжвідомчої протидії його викликам, внаслідок чого епідемія туберкульозу залишається надзвичайно загрозливою не тільки для життя та здоров‘я наших громадян, а, за великим рахунком, надає підстави вважати цю ситуацію, як загрозу національній безпеці української держави, становить перешкоду на шляху до європейської інтеграції України.
Ось чому державна політика протидії захворюванню на туберкульоз не може бути успішною, якщо спрямована на долання викликів туберкульозу виключно медичними засобами, не передбачаючи, в основі своїй, комплексний підхід, який сприятиме усуненню докорінних соціально-економічних причин та наслідків поширення в Україні епідемії туберкульозу. Натомість, в Законі України «Про подолання туберкульозу в Україні» від 14 липня 2023 року туберкульоз визначається вже не як соціально небезпечна хвороба, а як звичайне інфекційне захворювання, викликане мікобактерією туберкульозу.
Лише через 3 роки після закінчення терміну Загальнодержавної цільові соціальні програми протидії захворюванню на туберкульозу на 2012 – 2016 роки було розроблено і затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2019 року «Державну стратегію у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІД, туберкульозу та вірусним гепатитам на період до 2030 року», яка є фактично недосконалою копією Загальнодержавної програми.
Звертаємо увагу на те, що цей документ затверджений не Законом України, не постановою Кабінету Міністрів України, а лише його розпорядженням. В ієрархії нормативно-правових актів органів державної влади розпорядження має одну із найнижчих юридичних сил. Так, постанова уряду – нормативний правовий акт, що приймається в силу компетенції виконавчою владою і володіє юридичною силою на території всієї України, має широку сферу застосування і, як правило, не обмежений тимчасовими рамками. Коло суб’єктів найчастіше строго не визначене, тому дія постанови поширюється на всіх жителів України, якщо не обумовлено інше.
Водночас, розпорядження уряду – управлінський акт, який покликаний вирішити оперативні питання і не створює правовідносин. Даний документ має вузьку сферу застосування і зачіпає окремий сегмент людської діяльності. Як правило, розпорядження обмежено тимчасовими рамками і підлягає негайному виконанню особами, дія яких на нього поширюється.
Таким чином, постанови уряду мають нормативний характер і зачіпають істотні правовідносини. Це може бути порядок нарахування пільг, пенсій, виплата заробітних плат і багато іншого. На відміну від них, розпорядження не мають нормативного характеру і покликані вирішити поточні проблеми. До їх числа відноситься боротьба зі стихійними лихами, разове виділення матеріальної допомоги, організація масового заходу.
В першу чергу, на нашу думку, це стосується гарантування забезпечення людських, матеріальних та фінансових ресурсів для реалізації відповідних заходів. Так в розділі «Обсяг та джерела фінансування Програми» Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки записано, що «фінансування Програми планується здійснювати за рахунок коштів, що передбачаються у державному бюджеті, гранту Глобального фонду для боротьби із СНІД, туберкульозом та малярією, інших джерел. Обсяг фінансування Програми з державного бюджету визначається щороку виходячи з конкретних завдань та наявних коштів».
Натомість у відповідному розділі «Обсяг фінансових, матеріально-технічних і трудових ресурсів» Державної стратегії у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІД, туберкульозу та вірусним гепатитам на період до 2030 року ця опція виписана дещо по іншому, а саме: «фінансування заходів щодо реалізації Стратегії здійснюватиметься за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів у межах асигнувань, що передбачаються на відповідний рік, благодійних фондів, міжнародної технічної та фінансової допомоги та інших джерел, не заборонених законодавством. Обсяг фінансування, матеріально-технічних і трудових ресурсів, необхідних для реалізації цієї Стратегії, визначається щороку з урахуванням можливостей джерел фінансування». Іншими словами, якщо Закон України чітко визначає щорічне фінансування Загальнодержавної програми з державного бюджету, в першу чергу, виходячи із конкретних завдань, то розпорядження Кабінету міністрів України таких повноважень не має, отже визначає щорічне фінансування Державної стратегії, в першу чергу, за умов можливостей джерел фінансування.
До того ж, об’єднання в одному державному документі трьох таких важких проблем, як ВІЛ/СНІД, туберкульоз та вірусні гепатити, сильно ускладнює не лише проблему фінансового забезпечення цієї Державної стратегії (адже, наприклад, загальновідомим є факт того, що Глобальний фонд та інші донори переважно спрямовують свої кошти на заходи із протидії ВІЛ/СНІД), але й виконання всієї стратегії в цілому.
Пройшло вже майже 5 років від часу прийняття Державної стратегії, але викликає сумніви здатність досягти, зокрема такого ключового індикатора на 2020 – 2025 роки, як «Зниження рівня захворюваності на туберкульоз порівняно з 2015 роком, 70 – 75 відсотків». Про це свідчать, зокрема статистичні данні щодо епідемії туберкульозу в Україні за останні декілька років.
Наведемо приклади. Наприклад, згадана Державна стратегія жодним чином не була адаптована до умов війни, в якій Україна знаходиться ось вже як два роки. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Україні щороку недовиявляється до 22–25% нових випадків захворювання на туберкульоз, що утворює значний резервуар інфекції. Але Міністерство охорони здоров’я України не реагує належним чином на таку ситуацію.
Загальновідомим є факт, що в умовах надзвичайних ситуацій, до яких відносяться і воєнні дії, можливе неконтрольоване зростання захворювання на туберкульоз та інші соціально небезпечні інфекційні захворювання. Це детермінується такими факторами, як то: погіршення умов життя, побуту та умов праці людей; погіршення умов та якості харчування населення; втрата доступу значних прошарків населення до належних медичних послуг; знаходження значної кількості військових в несприятливих для здоров’я польових умовах; наявність величезної кількості людей, віднесених до категорії внутрішньо переміщених осіб, в тому числі – з територій, в яких до початку воєнних дій була складна епідемічні ситуація тощо.
Попередня історія показує, що війна є потужним чинником туберкульозу. З огляду на складну довоєнну ситуацію із цим захворюванням, особливо у регіонах традиційно високого рівня захворювання, можливо очікування зростання рівня захворювання і поширення епідемії туберкульозу. Це ускладнюється високим рівнем міграції із цих регіонів.
Аналізуючи статистичні дані, щодо туберкульозу, за 9 місяців 2023 року можна констатувати наступне:
- Захворюваність на активний туберкульоз, включаючи його рецидиви, серед населення України за 9 місяців 2023 року у порівнянні з аналогічним періодом 2022 року збільшилась на 8,1 % (в Харківській області – в 2 рази, у Миколаївській області – на 39,7%, у Волинській області – на 39,2%, у Хмельницькій області – на 35,5%, у місті Києві – на 28,2%);
- Найбільша захворюваність на активний туберкульоз, включаючи його рецидиви, відмічається у таких областях: Одеська – 80,7 на 100 тисяч населення, Дніпропетровська – 65,8 на 100 тисяч населення, Кіровоградська – 63,1 на 100 тисяч населення, Волинська – 60,4 на 100 тисяч населення;
- Захворюваність на активний туберкульоз, включаючи його рецидиви, серед дітей, за 9 місяців 2023 року у порівнянні з аналогічним періодом 2022 року збільшилась на 45 % (у Волинській області – в 8,1 рази, в Сумській області – в 7,6 рази, в Тернопільській – в 5,2 рази, в Миколаївській області – в 3,7 рази);
- Значне зменшення захворюваності серед дітей у Херсонській області (в 8,4 рази), в Чернігівській області (в 2,4 рази), в Чернівецькій області (на 48,5%) можна пояснити гіподіагностикою даної хвороби (наше припущення);
- Спостерігається збільшення кількості рецидивів усіх форм туберкульозу;
- Відмічається збільшення захворюваності на туберкульоз медичних працівників (з розрахунку на 10 тисяч медичних працівників);
– Відмічається ріст захворюваності на активний туберкульоз у поєднанні з хворобою, зумовленою вірусом імунодефіциту людини (СНІД).
Наведемо більш розширений приклад на основі Івано-Франківської області (посилання – https://www.stoptb.org.ua/2024/01/22/na-frankivshhyni-zbilshylas-kilkist-hvoryh-na-tuberkuloz-yaki-prychyny/).
За свідченням директора Івано-Франківського обласного фтизіопульмонологічного центру Лесі Манів, на Франківщині збільшилась кількість хворих на туберкульоз. На Прикарпатті відчутно побільшало хворих на туберкульоз. Якщо порівнювати минулий рік з 2022-им, то на 24%. Загалом зареєстрували 493 випадки вперше виявленого туберкульозу та 93 рецидиви. Втім, пік захворювання – ще попереду.
Слід зважати на те, що Івано-Франківщина – одна з областей, де найбільше внутрішньо переміщених осіб. Вони потребують обстеження в першу чергу, адже перебували у надскладних умовах. Скупчення людей, стрес, виснаження, недоїдання – все це сприяє зниженню імунітету та ризику інфікування. Так, у 2023 році на Прикарпатті серед ВПО виявили 17 нових пацієнтів.
Висновки: 1. Не дивлячись на значні позитивні зрушення в можливостях лабораторної діагностики туберкульозу, наявність необхідного асортименту протитуберкульозних препаратів (якими пацієнти забезпечуються безкоштовно) в Україні відбувається значне погіршення епідеміологічної ситуації з туберкульозу.
- Має місце значний ріст захворюваності серед дітей, що вказує на вкрай неблагоприємну, в прогностичному плані, ситуацію, а також на те, що має місце значна інфікованість населення збудником туберкульозу останні роки через погіршення ізоляції бактеріовиділювачів, як одного з чинників боротьби з туберкульозом.
- Ми вважаємо, що для подолання епідемії туберкульозу потрібно організувати і виконати такі три першочергових та найбільш значущих завдання:
1) Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз.
2) Ізоляція хворих на туберкульоз органів дихання – бактеріовиділювачів.
3) Правильне контрольоване лікування аж до повного вилікування.
Якщо хоч одна з цих складових не буде виконуватись належним чином – епідемію подолати не можливо. При цьому, найбільш об`єктивним та показовим результатом ефективної роботи по боротьбі з туберкульозом є відсутність або значне зменшення інфікованості населення збудником туберкульозу.
- Забезпечення успішності заходів боротьби із туберкульозом в Україні, на нашу думку, можливе шляхом виконання наступних основних заходів:
– проведення обов‘язкових профілактичних медичних оглядів всього населення з метою своєчасного виявлення випадків захворювання на туберкульоз;
– проведення обов‘язкових профілактичних медичних оглядів на туберкульоз осіб з числа внутрішньо переміщених при постановці на облік та отриманні допомоги чи виїзді за межі держави і таке інше;
– створення достатнього ліжкового фонду для забезпечення стаціонарного лікування хворих на туберкульоз;
– розробка дієвого закону про примусове лікування або ізоляцію хворих на туберкульоз, які ухиляються від лікування, так як вони створюють загрозу інфікування здорових осіб.
- В пріоритеті має бути право здорових людей бути не інфікованими збудником туберкульозу, а відтак і ніколи не захворіти на туберкульоз. І це право має бути забезпечено Конституцією України шляхом ефективної роботи відповідних державних структур. Адже відомо, що гарантією того, що людина ніколи не захворіє на туберкульоз є відсутність інфікованості її збудником туберкульозу. Також відомо, що кожна людина, яка інфікована збудником туберкульозу має ризик, протягом свого життя, захворіти на туберкульоз.
Таким чином, сказане вище означає, що повинно бути проведене переформатування державного управління в сфері протидії туберкульозу шляхом вдосконалення норм Закону України «Про подолання туберкульозу в Україні» та повернення до практики розробки і впровадження Загальнодержавних цільових соціальних програм протидії захворюванню на туберкульоз із урахуванням попереднього досвіду їх застосування.