Або як статистика подолала епідемію туберкульозу в Україні. 

Держава – окремо, туберкульоз – окремо. 

Звичайно, що ніякого особливого вітчизняного туберкульозу не існує. Наш, так само, як і в усьому світі, викликається мікобактерією туберкульозу, хіба що дуже резистентний, тобто стійкий до багатьох з відомих нині протитуберкульозних препаратів. Оскільки запущений… 

Є лише специфічна українська державна політика «співіснування» українського народу із ним, туберкульозом. Епідемію туберкульозу оголосили в Україні у 1995 році. Народ, як завжди, нічого не знав і, як завжди, мовчав. Влада довго спостерігала, як мовчазний український народ вимирає від туберкульозу і тільки через 7 років "розродилася" національною програмою боротьби із захворюванням на туберкульоз. На зміну їй прийшла, вже по новому названа, загальнодержавна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2007 – 2011 роки, яку, із всіма її проблемами та недоліками, в свою чергу, повною мірою успадкувала нині чинна загальнодержавна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки.

Якщо вірити офіційній статистиці, за  роки «вітчизняної війни» із туберкульозом, станом на 2011 рік, «вдалося» зменшити рівень захворюваності на туберкульоз до 67,2 випадків на 100 тис. населення. Щоправда, у 1997 році цей самий показник становив всього лише 49,1 випадків на ті ж самі 100 тис. населення. При цьому, якщо вірити Держслужбі статистики України,  тільки протягом 14 років (1997 – 2011 рр.) від туберкульозу померло 145863 українців, тобто в середньому близько 10,5 тис. за кожний рік. Для порівняння: починаючи із 1987 року і по січень 2013 року в Україні зафіксовано 28781 випадків смерті від СНІД, або майже 1200 смертельних випадків на кожний із 24 років спостереження. Тут необхідно нагадати, що власне від СНІД люди не вмирають і майже в 40% випадків вони хворіли і померли від туберкульозу.  Важливо пам‘ятати: саме туберкульоз був і залишається в Україні найбільшою небезпекою та найбільш загрозливою причиною смертності від всіх інфекційних та паразитарних хвороб, і  ця теза повинна бути основоположною для визначення пріоритетів державної політики протидії соціально небезпечним захворюванням.

До речі, Всесвітня організації охорони здоров‘я (ВООЗ) постійно здійснює власні спостереження епідемічної ситуації, пов‘язаної із туберкульозом в усьому світі і видає відповідні бюлетені. ВООЗ обережно ставиться до української статистики щодо туберкульозу. Зокрема, за її даними щодо України, станом на 2010 рік, повинен був бути 101 випадок захворювання на туберкульоз на 100 тис. населення. Виходить, що сьогодні офіційний внутрішній показник захворюваності на туберкульоз на 100 тис. населення має майже на 30% (що приблизно відповідає 30 випадкам) відхилення від того, який наводить у своїх щорічних доповідях ВООЗ. Навіть якщо вважати дані ВООЗ лише оціночними, то і половини тих своєчасно невиявлених випадків захворювання на туберкульоз на кожні 100 тис. населення цілком достатньо для створення в масштабах країни величезного джерела інфекції, невідомої охороні здоров’я та є потенційною небезпекою виникнення важких і часом невиліковних форм захворювання.

За підсумками 2005 року захворюваність на туберкульоз в Україні лише за офіційними даними скочила рекордного показника у 84,1 випадки на 100 тис населення. Під загрозою опинилися зобов‘язання України щодо досягнення «Цілей Розвитку Тисячоліття», однією з яких є ціль розвитку № 6 «Обмеження поширення ВІЛ/СНІД та туберкульозу». Цього влада аж ніяк не могла допустити і, починаючи із 2006 року, захворюваність на туберкульоз таки стала в Україні поступово зменшуватися, принаймні статистично.

Як наслідок, захворюваність на туберкульоз в Україні, за офіційними даними, скоротилася із позначки 83,2 у 2006 році до позначки у 67,2 випадки на 100 тис. населення у 2011 році, що «забезпечило» скорочення захворюваності на 16,0 випадків на 100 тис. населення, або на 19,23 %. В середньому, за кожний із п‘яти років виконання загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2007 – 2011 роки українська влада відзвітувалася за 3,85 % щорічного покращення» ситуації із туберкульозом. Водночас, за свідченням ВООЗ, показник глобальної захворюваності на туберкульоз на душу населення знижується, але це зниження йде дуже повільно − менше 1%. Колись українські горе-вчені доводили, що перший мамонт з‘явився на території України. Невже у подоланні туберкульозу ми теж поперед всього світу?

Нині діюча Загальнодержавна цільова соціальна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 роки хоч і розпочинається словами: «поширення туберкульозу становить загрозу національній безпеці країни, є однією з причин втрати працездатності, здоров’я, причиною інвалідності та смертності населення, свідчить про проблеми бідності, соціальної нерівності та потребує постійного збільшення обсягу видатків з державного бюджету», але далі декларації не йде,  традиційно залишаючись вузькоспеціалізованою медичною соціальною програмою, спрямованою на покращення надання населенню протитуберкульозної допомоги, яка, водночас, не носить комплексного характеру, оскільки не спрямована на усунення докорінних соціально-економічних причин поширення в Україні епідемії туберкульозу – соціально небезпечної інфекційної хвороби.

Таким чином, діюча Загальнодержавна програма замість того, щоб ліквідовувати причини епідемії, спрямована на долання її наслідків, а отже на порядку денному – системний  перегляд підходів до її розробки та шляхів впровадження. Цікавим є те, що в очікуваних від реалізації Програми результатах записано, що передбачається досягти зниження щороку не менш, як на 1 відсоток рівня захворюваності на туберкульоз, що, в принципі, відповідає світовим тенденціям. Втім, комусь, хто запропонував текст доручення Кабінету Міністрів України та обласним державним адміністраціям щодо забезпечення доступною медичною допомогою хворих на туберкульоз, ВІЛ/СНІД та гепатити,  підписаного 28 грудня 2012 року Президентом України, це здалося замалим, внаслідок чого у дорученні присутня вимога «забезпечити… прискорення темпів зниження захворюваності на туберкульоз (не менше ніж на 3 відсотки на рік)», чим спотворюється можливість України досягти реальних (а не паперових) успіхів у протидії епідемії.

Вочевидь, українська влада знову забула, що туберкульоз, в першу чергу, – проблема  політична та соціально-економічна і, за експертними оцінками, лише  на 15,0 – 20,0% успішність її вирішення залежить від медичних заходів. Хронічне недофінансування протитуберкульозних програм на загальнодержавному та регіональному рівнях, кричуща бідність значних прошарків населення, незбалансоване та неякісне харчування українців, безробіття, неконтрольована міграція, маса бездомних, велика кількість ув‘язнених та недосконалість пенітенціарної системи, високий рівень поширеності наркоманії, алкоголізму, ВІЛ-інфекції/СНІД – ось ці та деякі інші реально існуючі в сучасній історії України чинники епідемії не дають підстав вважати переможні щодо туберкульозу реляції правдивими.

В чому парадокси чинної державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз та Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 роки, як її уособлення? Їх достатньо, тому зупинимося лише на тих, які ми вважаємо найбільш болючими.

Перша із них – це групи ризику захворювання на туберкульоз. Правильне визначення переліку їх, критеріїв віднесення до них та чітка робота із контингентом – одна із важливих умов ефективності боротьби із туберкульозом. Що таке групи ризику, хто до них відноситься та які критерії цього віднесення є, як записано у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та інших законодавчих актів України»,  прерогативою центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, або ж Міністерства охорони здоров‘я України, адже саме на основі такого нормативного акту органи влади на місцях здійснюють роботу із проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів на туберкульоз, порядок яких  має встановлюватися Міністерством охорони здоров’я.

Зокрема,  пунктом 7 частини 3  статті 3 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» визначається, що обов’язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз щороку підлягають, в тому числі, особи, віднесені до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз, у тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію.

Як ми бачимо, вичерпного переліку осіб, віднесених до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз в цій статті немає. Втім, не важко передбачити, що законодавець має на увазі осіб, самий спосіб життя яких може свідчити про те,  що вони можуть хворіти на туберкульоз і перелік яких достатньо у всіх на слуху, але у нього немає політичної волі до того, щоб на цьому наголосити. Так,  якщо пунктом 7 статті 3 зазначеного Закону встановлюється певна санкція для осіб, які відмовилися пройти обов’язковий профілактичний медичний огляд на туберкульоз або ухиляються від його проходження у визначений законом строк, а саме відсторонення від роботи робітників,  учнів, студентів і слухачів – від  відвідування навчальних та дитячих закладів, а студентів також від проходження виробничої практики на період до проходження такого огляду, то соціально дезадаптовані особи не підпадають за відмову від проходження обов’язкового профілактичного медичного огляду на туберкульоз під будь-які юридичні санкції.

Чомусь вважається, що особи, віднесені до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз, дискриміновані та обмежені в отриманні доступу до медичних, в тому числі – фтизіатричних послуг. Зокрема, в чинній Загальнодержавній програмі передбачається забезпечити їм доступ до профілактики та лікування туберкульозу. Водночас, з тексту Програми незрозуміло,  хто саме, або що перешкоджає доступу цим групам населення до зазначених послуг та які шляхи подолання таких перешкод. Залишається дискусійним питання, чим доступ цих груп населення до діагностики та лікування туберкульозу відрізняється від доступу до таких самих послуг інших верств? Очевидно правий був булгківський професор Преображенський, коли казав, що «разруха не в клозетах, а в головах». «Dura lex, sed lex» – «Закон суворий, але це закон». Держава повинна застосовувати політичну волю до всіх громадян, в тому числі – соціально дезадаптованих, в разі, якщо вони  ухиляються від проходження обов’язкового профілактичного медичного огляду на туберкульоз. В іншому випадку, створюється благодатний грунт для безконтрольного поширення туберкульозу та порушуються права інших громадян України на здорові та безпечні умови життя.

Зазвичай, до так званих груп ризику включаються ті категорії населення, які легше обстежити. Щороку в Україні існує великий прошарок населення (не менше 10,0% від числа тих, які мають пройти профобстеження), який не обстежується на туберкульоз протягом 10 років і більше. Про те, що заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу. Питома вага деструктивних форм туберкульозу серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%. У 16% з тих хворих, у яких вперше виявляється туберкульоз в Україні, вже є форма з множинною лікарською стійкістю, а 44,0% з тих, хто вже проходив якесь лікування, також мають таку форму туберкульозу, а це майже найвищий відсоток у світі.

Відомо, що серед вперше виявлених хворих на туберкульоз близько 65,0% становлять особи малозабезпечені, непрацюючі працездатного віку, мігранти, особи, що повернулися із місць позбавлення волі і ті, хто не має постійного місця проживання. Це значно погіршує виявлення хворих і організацію їх лікування внаслідок відсутності оптимальних соціальних та медичних заходів з боку держави. Водночас, в Україні жодна державна установа чи неурядова організація не володіє достовірною інформацією щодо справжньої кількості таких категорій громадян, самий спосіб життя яких містить в собі підозру на те, що вони можуть бути хворими на туберкульоз. Державою не передбачений порядок обов’язкових щорічних профілактичних оглядів для всіх бездомних, мігрантів та інших соціально-дезадаптованих громадян на предмет встановлення у них можливої хвороби на туберкульоз та видача їм відповідних посвідчень про проходження такого огляду та щодо відсутності в них інфекційних захворювань.

Питань багато, а відповідей мало. Їх вирішення залежить від кожного із нас.

Віталій Руденко, Сергій Борткевич, співголови Коаліції «Зупинимо туберкульоз разом»