Наприкінці січня поточного року Колегія Рахункової палати України розглянула Звіт про результати аудиту використання коштів державного бюджету України, виділених Міністерству охорони здоров‘я України та гуманітарної допомоги громадських організацій на виконання заходів з профілактики та лікування захворювань на туберкульоз і зробила висновок, що недостатні бюджетні призначення на виконання заходів з протидії туберкульозу не дають змоги забезпечити протитуберкульозні заклади сучасними спорудами з діагностичним обладнанням, хворих – необхідними протитуберкульозними препаратами, а також дотримання належного рівня інфекційного контролю.
У результаті, зазначається у висновку Колегії Рахункової палати України, мета Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз, що виконувалася у 2007 – 2011 роках, не досягнута і не забезпечено досягнення мети і відповідної Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 20012 – 2016 роки. Такий саме невтішний висновок Рахункова палата України зробила свого часу і щодо результатів виконання Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002 – 2005 роки.
Зазначене не дає підстав вважати, що в Україні розроблена та впроваджується в повній мірі ефективна державна політика у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, що підтверджується, зокрема, висновками постійного моніторингу, який здійснюється Коаліцією «Зупинимо туберкульоз разом». Чим насправді характеризується державна політика боротьби із туберкульозом в Україні? Впродовж часу дії Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007 – 2011 роках фтизіатрична галузь недоотримала з державного бюджету України більше 200 млн. грн. у цінах 2007 року, хоча за цей період індекс споживчих цін (інфляції) в Україні перевищив відмітку у 200,0%. Фінансування заходів з протидії туберкульозу в окремих регіонах та по країні в цілому становить 30,0 – 60,0% від потреби. Видатки на протидію захворюванню на туберкульоз з місцевих бюджетів протягом 2009 – 2012 років були скорочені у 3 – 4 рази. Закупівля медичного обладнання за державний кошт впродовж 2009 – 2012 років не відбувалася взагалі, натомість морально та фізично застаріле обладнання протитуберкульозних установ становить майже 60,0% від його загального обсягу.
Протитуберкульозні заклади характеризуються незадовільною матеріально-технічною базою, а 80% їх будівель взагалі не відповідають санітарним нормам і правилам. Укомплектованість лікарями протитуберкульозних закладів становить 69,5%. Заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, про що свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу: питома вага деструктивних форм туберкульозу серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%., а з бактеріовиділенням – 50,3%. В Україні мультирезистентний туберкульоз мають 16,0% хворих, яким вперше встановлено діагноз туберкульоз та 44,0% хворих з рецидивом захворювання. Спостерігається зростання ко-інфекції туберкульозу та ВІЛ/СНІД. За критерієм Всесвітньої організації охорони здоров‘я (ВООЗ), відсоток виявлення нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком повинен становити не менше 70,0%, а ефективність лікування нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком – не менше 85,0%, адже лише за таких обставин переривається ланцюг передачі інфекції, що призводить до зниження захворюваності і смертності від туберкульозу. За даними ВООЗ, в Україні ці показники становлять відповідно 54,0 % та 59,0 %. Незважаючи на ці сумні показники, захворюваність на туберкульоз в Україні, за офіційними даними, скоротилася із позначки 83,2 у 2006 році до позначки у 67,2 випадки на 100 тис. населення у 2011 році, або на 19,23%, тобто щороку в середньому на 3,85%. Водночас, за свідченням ВООЗ, показник глобальної захворюваності на туберкульоз на душу населення знижується, але це зниження йде дуже повільно − менше 1,0%. За оціночними даними ВООЗ стан епідемії туберкульозу в Україні такий, що рівень захворюваності на нього повинен становити 90 – 100 випадки на 100 тис. населення.
Туберкульоз не лише особливо небезпечна інфекційна хвороба, він ще віднесений до категорії соціально небезпечних захворювань. Це означає, що туберкульоз, в першу чергу, проблема соціально-економічна, успішність вирішення якої всього на 15,0 – 20,0% залежить від медичних заходів. Джерелом поширення туберкульозу є наявність в Україні низки соціально-економічних проблем, та окремі верстви населення – так звані групи ризику захворювання на туберкульоз, які утворилися в суспільстві внаслідок не вирішення зазначених проблем впродовж тривалого часу.
Державні цільові програми протидії захворюванню на туберкульоз традиційно є вузькоспеціалізованими медичними соціальними програмами, спрямованими на покращення надання населенню протитуберкульозної допомоги.
Всеукраїнська коаліція «Зупинимо туберкульоз разом» висловлює свою глибоку стурбованість не в достатній мірі ефективністю державної політики протидії захворюванню на туберкульоз в Україні.
Більше із окремими висновками моніторингу державної політики протидії захворюванню на туберкульоз можна ознайомитися у додатку до цієї Заяви.
Для забезпечення реальної ефективності Загальнодержавної програми, ми вважаємо за необхідне зробити наступні кроки:
– Всі статті державного та місцевих бюджетів, які відносяться до виконання протитуберкульозних програм та планів, повинні мати статус захищених.
– Для виявлення реальної картини захворюваності на туберкульоз в Україні ввести в практику вибірковий суцільний скрінінг на туберкульоз у вибраних, і зазначених у загальнодержавній програмі, районах кожної області.
– Міністерству Охорони здоров’я разом із Національною Академією медичних наук створити та ввести у загальнодержавну програму вичерпний перелік осіб, віднесених до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз.
– Для забезпечення виконання заходів та досягнення результативних показників Загальнодержавної програми у повному обсязі, чітко визначити повний обсяг коштів з Державного та місцевих бюджетів України, міжнародної допомоги, які протягом 2012–2016 років повинні бути скеровані на відповідні цілі.
– В державному бюджеті фінансування боротьби із туберкульозом передбачити за окремою бюджетною програмою.
– Підвищити рівень фінансової дисципліни при виконанні наказу Міністерства фінансів України № 283/437 від 26 травня 2010 року «Про затвердження Типового переліку бюджетних програм та результативних показників їх виконання для місцевих бюджетів у галузі «Охорона здоров'я», шляхом надання відповідної Постанови Кабінету Міністрів України.
Координаційна рада Коаліції «Зупинимо туберкульоз разом».
Додаток.
«Політика протидії захворюванню на туберкульоз: загальнодержавний та регіональний виміри. Деякі проблемні аспекти»
1. Епідемію туберкульозу в Україні оголошено у 1995 році. Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та Національна програма боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002 – 2005 роки були прийняті тільки у 2001 році. За 6 років, що минули, захворюваність на туберкульоз в Україні збільшилася із показника 41,6 випадків до 68,6 випадків на 100 тис. населення, або зросла у 1,65 рази. Впродовж 2002 – 2005 років захворюваність на туберкульоз в Україні ще збільшилася із показника 75,6 до показника 84,1 випадки на 100 тис. населення, або із часу оголошення епідемії туберкульозу – більше, ніж у 2 рази.
2. Туберкульоз не лише особливо небезпечна інфекційна хвороба, він ще віднесений до категорії соціально небезпечних захворювань. Це означає що туберкульоз, в першу чергу, проблема соціально-економічна, успішність вирішення якої всього на 15,0 – 20,0% залежить від медичних заходів. Джерелом поширення туберкульозу є наявність в Україні низки соціально-економічних проблем, та окремі верстви населення – так звані групи ризику захворювання на туберкульоз, які утворилися в суспільстві внаслідок не вирішення зазначених проблем впродовж тривалого часу.
3. Впродовж часу дії Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007 – 2011 роках фтизіатрична галузь недоотримала з державного бюджету України більше 200 млн. грн. у цінах 2007 року. Фінансування заходів з протидії туберкульозу становить 30,0 – 60,0% від потреби. Закупівля медичного обладнання за державний кошт впродовж 2009 – 2012 років не відбувалася взагалі. Видатки на протидію захворюванню на туберкульоз з місцевих бюджетів впродовж 2009 – 2012 років були скорочені у 3 – 4 рази. Тільки протягом 2005 – 2009 років індекс споживчих цін (інфляції) становив в Україні 195,37%. Протитуберкульозні заклади характеризуються незадовільною матеріально-технічною базою (лише близько 20 відсотків будівель відповідають санітарним нормам і правилам). Морально та фізично застаріле обладнання протитуберкульозних установ становить майже 60,0% від його загального обсягу. Укомплектованість лікарями протитуберкульозних закладів становить 69,5%. Заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, про що свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу: питома вага деструктивних форм туберкульозу серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%. В Україні мультирезистентний туберкульоз мають 16,0% хворих, яким вперше встановлено діагноз туберкульоз та 44,0% хворих з рецидивом захворювання. За критерієм Всесвітньої організації охорони здоров‘я (ВООЗ), відсоток виявлення нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком повинен становити не менше 70,0%, а ефективність лікування нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком – не менше 85,0%, адже лише за таких обставин переривається ланцюг передачі інфекції, що призводить до зниження захворюваності і смертності від туберкульозу. За даними ВООЗ, в Україні ці показники становлять відповідно 54,0 % та 59,0 %. Туберкульоз – хвороба, в першу чергу, знедолених: за даними моніторингу, близько 28,0 % населення України належать до категорії бідних, а 42,0% українців самі відносять себе до категорії бідних. Чинні нормативно-статистичні обґрунтування норм споживання енергетичних речовин в Україні (споживацький кошик) не відповідають повною мірою необхідним потребам підтримання активного фізичного стану в дорослих, розвитку дітей і підлітків. Реальна кількість безробітних в Україні становить більше 2 млн. осіб, або близько 5,0% всього населення України та, згідно експертних оцінок, сягає 10,0% від загальної чисельності зайнятого населення України.
Існує явне протиріччя між постійним і масованим недофінансуванням галузі і активним, в значних темпах, більших, ніж середньоєвропейські, зниженням захворюваності. Це можна пояснити одним із двох факторів: очевидним недовиявленням хворих на туберкульоз, або бажанням апарату міністерства заявити про результати, базуючись на міністерській же статистиці, основаній на виявленні туберкульозу «за зверненням». Проте, суцільний скрінінг населення всього в двох сільських районах Чернігівської області, проведений на початку 90 років, виявив реальні показники захворюваності, які в два рази перевищували офіційні статистичні дані, отримані «за зверненням».
4. Із упевненістю можна говорити, що в суспільстві утворився значний, причому досі не облікований та не контрольований державою прошарок населення, самий спосіб життя яких свідчить про те, що вони можуть хворіти на туберкульоз. До них, зокрема, можна віднести: бездомних, наркозалежних, алкоголіків, ВІЛ-інфікованих з їх числа, осіб, які знаходяться під вартою або звільнилися із місць позбавлення волі, осіб без певного роду занять, представників ромського етносу, які ведуть бродяжницький спосіб життя. Такі особи характеризуються не тільки антисоціальною поведінкою, але й безвідповідальним ставленням до власного здоров‘я. Хворіючи на туберкульоз, вони ставлять під загрозу безпеку здоров‘я та життя інших громадян. Це значно погіршує виявлення хворих і організацію їх лікування внаслідок відсутності оптимальних соціальних та медичних заходів з боку держави. Водночас, в Україні жодна державна установа чи неурядова організація не володіє достовірною інформацією щодо справжньої кількості таких категорій громадян, самий спосіб життя яких містить в собі підозру на те, що вони можуть бути хворими на туберкульоз. Державою не передбачений порядок обов’язкових щорічних профілактичних оглядів для всіх бездомних, мігрантів та інших соціально-дезадаптованих громадян на предмет встановлення у них можливої хвороби на туберкульоз та видача їм відповідних посвідчень про проходження такого огляду та щодо відсутності в них інфекційних захворювань. Крім цього, в даний час на території України перебуває від 5,1 млн. до 6,8 млн. мігрантів, які мають так званий «сумнівний» статус. Така кількість неврахованих громадян створює значну соціальну напругу, а їхня діяльність щорічно завдає збитків бюджету в розмірі близько 2 млрд. дол. В Україні 334 ув'язнених на 100 тис. населення. При цьому норма для розвинених країн коливається в межах 70–80 осіб на 100 тис. населення, у світі загалом – 141 особа. За даними медиків, реальна кількість (питома вага) хворих на туберкульоз серед дорослого ромського населення може коливатися від 10,0% (у більш-менш благополучних громадах) до 30,0– 40,0% (у незаможних громадах). За їх свідченням, хворих на туберкульоз серед ромського населення у 2–3 рази більше, ніж офіційно зафіксовано.
5. Величезна кількість населення України в сучасних умовах не має дієвого захисту від захворювання на туберкульоз, що, в свою чергу, спричиняється недостатньо ефективною державною стратегією у визначеній сфері, закладеною в загальнодержавну програму.
6. За підсумками 2005 року захворюваність на туберкульоз в Україні лише за офіційними даними скочила рекордного показника у 84,1 випадки на 100 тис населення. Під загрозою опинилися зобов‘язання України щодо досягнення «Цілей Розвитку Тисячоліття», однією з яких є ціль розвитку № 6 «Обмеження поширення ВІЛ/СНІД та туберкульозу». Цього влада аж ніяк не могла допустити і, починаючи із 2006 року, захворюваність на туберкульоз стала в Україні поступово зменшуватися, принаймні статистично. Як наслідок, захворюваність на туберкульоз в Україні, за офіційними даними, скоротилася із позначки 83,2 у 2006 році до позначки у 67,2 випадки на 100 тис. населення у 2011 році, що «забезпечило» скорочення захворюваності на 16,0 випадків на 100 тис. населення, або на 19,23%. В середньому, за кожний із п‘яти років виконання загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2007 – 2011 роки українська влада відзвітувалася за 3,85% щорічного покращення» ситуації із туберкульозом. Водночас, за свідченням ВООЗ, показник глобальної захворюваності на туберкульоз на душу населення знижується, але це зниження йде дуже повільно − менше 1,0%.
7. ВООЗ постійно здійснює власні спостереження епідемічної ситуації, пов‘язаної із туберкульозом в усьому світі і видає відповідні бюлетені. ВООЗ критично ставиться до української статистики щодо туберкульозу. Зокрема, за її даними щодо України, станом на 2010 рік, повинен був бути 101 випадок захворювання на туберкульоз на 100 тис. населення. Виходить, що сьогодні офіційний внутрішній показник захворюваності на туберкульоз на 100 тис. населення має майже на 30,0% (що приблизно відповідає 30 випадкам) відхилення від того, який наводить у своїх щорічних доповідях ВООЗ. Навіть якщо вважати дані ВООЗ лише оціночними, то і половини тих своєчасно невиявлених випадків захворювання на туберкульоз на кожні 100 тис. населення цілком достатньо для створення в масштабах країни величезного джерела інфекції, невідомої охороні здоров’я та є потенційною небезпекою виникнення важких і часом невиліковних форм захворювання.
8. Якщо вірити офіційній статистиці, за ряд останніх років боротьби із туберкульозом в Україні, станом на 2011 рік, зменшено рівень захворюваності на туберкульоз до 67,2 випадків на 100 тис. населення. Щоправда, у 1997 році цей самий показник становив всього лише 49,1 випадків на 100 тис. населення. При цьому, за даними Держслужби статистики України, тільки протягом 14 років (1997 – 2011 рр.) від туберкульозу померло 145863 українців, тобто в середньому близько 10,5 тис. за кожний рік. Для порівняння: починаючи із 1987 року і по січень 2013 року в Україні зафіксовано 28781 випадків смерті від СНІД, або майже 1200 смертельних випадків на кожний із 24 років спостереження. Тут необхідно нагадати, що власне від СНІД люди не вмирають і майже в 40,0% випадків вони хворіли і померли від туберкульозу. Важливо пам‘ятати: саме туберкульоз був і залишається в Україні найбільшою небезпекою та найбільш загрозливою причиною смертності від всіх інфекційних та паразитарних хвороб, і ця теза повинна бути основоположною для визначення пріоритетів державної політики протидії соціально небезпечним захворюванням.
9. Коли епідемія туберкульозу оголошувалася у 1995 році, чисельність населення України становила 51728,4 тис. осіб, з яких 1,4%, або більше 700 тис вважалися хворими на туберкульоз. У 2012 році населення України скоротилося до 45633,6 тис. осіб, а на обліку знаходиться 460219 громадян, хворих на туберкульоз, або трохи більше 1,0%. За критеріями ВООЗ це має означати, що в Україні немає епідемії туберкульозу. Як було нещодавно констатовано в МОЗ України під час прес-конференції з нагоди відкриття Всеукраїнського тижня боротьби з туберкульозом «епідемія туберкульозу за критеріями ВООЗ – це коли більше 1 відсотка всього населення держави хворіє на туберкульоз. Зараз, якщо вірити даним офіційної статистики, а… вони наближаються до реальних цифр, у нас можна говорити про високий рівень захворюваності на туберкульоз». Чи є підстави стверджувати, що епідемія туберкульозу, як така, в Україні подолана?
10. Комплексною зовнішньою оцінкою національних заходів з протидії туберкульозу в Україні, що проводилася в цілому ряді регіонів України з 11 по 22 жовтня 2010 року, був зроблений висновок, що стратегія ДОТС впроваджується тут недостатньо послідовно, має місце неефективна система виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз, що підтверджується значною кількістю деструктивних форм туберкульозу серед вперше виявлених хворих, високий рівень поширеності хіміорезистентного туберкульозу та поєднаної патології туберкульоз/ВІЛ, відсутність стовідсоткового контролю за прийомом хворими ліків, вкрай низький рівень фінансового забезпечення протитуберкульозних заходів з державного та місцевих бюджетів, невідповідність чинної практики профілактики, виявлення та лікування туберкульозу міжнародним стандартам, погана обізнаність населення у питаннях, пов’язаних із протидією захворюванню на туберкульоз.
11. Державні цільові програми протидії захворюванню на туберкульоз традиційно є вузькоспеціалізованими медичними соціальними програмами, спрямованими на покращення надання населенню протитуберкульозної допомоги. Водночас, вони не носять комплексного характеру, загальнодержавні та регіональні цільові програми протидії захворюванню на туберкульоз спрямовані на долання його наслідків, а отже на порядку денному – системний перегляд підходів до її розробки та шляхів впровадження.
12. Концепція Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року, констатує, що поширення туберкульозу на території України, насамперед мультирезистентного, призводить до втрати працездатності, послаблення здоров'я населення України, підвищення рівня інвалідності та смертності, що свідчить про наявність проблеми, пов'язаної з бідністю, соціальною нерівністю та робить висновок, що зазначена проблема становить загрозу національній безпеці країни, її розв'язання потребує постійного збільшення видатків з державного бюджету. Однак, з цього не був зроблений висновок, що проблема туберкульозу є комплексною, і в значно меншому ступені успішність її вирішення залежить від медичних заходів. Тому в переліку причин, які спричиняють високий рівень захворюваності на туберкульоз та поширення його мультирезистентної форми ані в Концепції, а ні в самій Загальнодержавній програмі не зроблений аналіз впливу на проблему з боку груп ризику захворювання на туберкульоз, соціально вразливих верств населення, мігрантів, безробітних, бездомних, працівників шкідливих професій, ромського населення та деяких інших, не визначені можливі соціально-економічні ризики для досягнення мети та завдань Загальнодержавної програми та не описані шляхи зменшення впливу на проблему з їх боку.
13. Чинним законодавством України не регламентується координація зусиль на міжгалузевому рівні з метою комплексного впливу на подолання медичних, медико-соціальних, економічних, соціальних, культурних та інші чинників епідемії туберкульозу та їх усунення. Загальнодержавною програмою хоча і передбачається посилення взаємодії і координації діяльності Міністерства охорони здоров'я України, Державної служби України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІД та інших соціально небезпечних захворювань, Національної академії медичних наук України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Державної пенітенціарної служби України та інститутів громадянського суспільства, але спрямовані вони виключно на вирішення питань своєчасної діагностики і лікування хворих на туберкульоз, зокрема мультирезистентного, осіб, що належать до груп ризику, у тому числі бездомних осіб та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, а також організації контрольованого лікування осіб, хворих на заразну форму туберкульозу, що звільнилися з місць позбавлення волі. Водночас, наведений перелік не включає всі зацікавлені центральні органи державної влади (наприклад, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Міністерство економіки, Державну міграційну службу, Міністерство культури тощо), а отже Загальнодержавна програма є вузькоспеціалізованою медичною соціальною програмою, виключно спрямованою на покращення надання населенню протитуберкульозної допомоги. Таким чином, не задовольняється одна з найважливіших умов розроблення державних цільових програм, визначена ст. 2 Закону України «Про державні цільові програми», а саме, що має існувати проблема, розв'язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління та яка потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
14. Мета Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 роки визначена як така, що спрямована на поліпшення епідемічної ситуації в напрямі зменшення кількості хворих на туберкульоз, зниження рівня захворюваності та смертності від нього, ко-інфекції (туберкульоз/ВІЛ-інфекція), темпів поширення мультирезистентного туберкульозу шляхом реалізації державної політики, що ґрунтується на принципах забезпечення загального та рівного доступу населення до високоякісних послуг з профілактики, діагностики і лікування туберкульозу. Це формулювання мети практично ідентичне меті попередньої Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007 – 2011 роках. Таким чином, або попередня програма не досягла поставленої мети і має бути продовжена в наступному періоді в новій редакції (про що в тексті відповідного закону не йдеться), або автори нової Загальнодержавної програми достатньо не розуміють задля чого вона має бути прийнята (адже мета наступної програми очевидно повинна визначати досягнення нових цілей та виконання нових завдань на основі аналізу виконання попередніх).
15. В чинній Загальнодержавній програмі визначається, що оптимальним варіантом розв‘язання проблеми є формування нових елементів системи протидії захворюванню на туберкульоз, зокрема запровадження комплексного підходу до протидії епідемії туберкульозу шляхом підвищення ефективності стратегії, спрямованої на її зупинення. Повідомляється, що результати реалізації зазначеної стратегії в країнах Балтії, Республіці Білорусь, Республіці Казахстан, Румунії підтвердили її ефективність та значне зниження рівня захворюваності і смертності від туберкульозу. Так, рівень захворюваності на туберкульоз у Латвійській Республіці з 2006 по 2010 рік знизився з 62 випадків на 100 тис. населення до 45 випадків, або на 27,42%, у Республіці Казахстан за відповідний період – з 204 до 163 випадків, або на 20,1% у Республіці Білорусь – з 53 до 39 випадків, або на 26.24%, у Румунії – з 155 до 125 випадків на 100 тис. населення, або на 19,36%. Водночас, в Україні впродовж терміну виконання Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007 – 2011 роках було, за офіційними даними аналітично-статистичного довідника «Туберкульоз в Україні» досягнуто скорочення захворюваності на туберкульоз на 19,3%. Цей показник знаходиться цілком на рівні тих прикладів, які наведені вище. Однак, Загальнодержавною цільовою соціальною програмою протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки передбачено скорочення захворюваності на туберкульоз в Україні з показника 67,2 випадків на 100 тис. населення у 2011 році до показника 64 випадки у 2016 році, тобто зменшення впродовж 5 років рівня захворюваності на туберкульоз всього на 3,2 випадки, або на 4,6%, що у 4,2 рази менше від рівня попереднього періоду. В чому ж полягає новизна мети та завдань Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки, якщо нею передбачено отримання ефективності від стратегії, спрямованої на зупинення епідемії туберкульозу у майже вп‘ятеро меншої від показників країн, наведених в якості підтвердження ефективності результатів її реалізації.?
16. Однією з найбільш складних і найменш розроблених ділянок державної політики протидії захворюванню на туберкульоз є робота із групами ризику захворювання на цю інфекційну хворобу. Правильне визначення переліку їх, критеріїв віднесення до них та чітка робота із контингентом – одна із важливих умов ефективності боротьби із туберкульозом. Що таке групи ризику, хто до них відноситься та які критерії цього віднесення є, як записано у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та інших законодавчих актів України», прерогативою центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, або ж Міністерства охорони здоров‘я України, адже саме на основі такого нормативного акту органи влади на місцях здійснюють роботу із проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів на туберкульоз, порядок яких має встановлюватися Міністерством охорони здоров’я. Нажаль, відповідного нормативного акту цього центрального органу виконавчої влади наразі не існує.
Пунктом 7 частини 3 статті 3 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» визначається, що обов’язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз щороку підлягають, в тому числі, особи, віднесені до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз, у тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію. Як ми бачимо, вичерпного переліку осіб, віднесених до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз в цій статті немає.
17. Діюча Загальнодержавна програма тісно пов‘язана із програмою «Зупинимо туберкульоз в Україні», яка реалізується за кошти Глобального фонду для боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією. Остання в контексті груп ризику захворювання на туберкульоз обмежується такими категоріями, як-то: ВІЛ-інфіковані, наркозалежні, звільнені із місць позбавлення волі та бездомні, не беручи до уваги існування інших категорій: мігранти, безробітні, пенсіонери, працівники шкідливих професій, сільське населення тощо. Суттєвим недоліком обох програм є те, що вони не визнають, що в групі ризику захворювання знаходиться переважна більшість населення України. Водночас, в Україні вкрай обмежені та епізодичні заходи інформаційно-роз‘яснювального характеру з питань профілактики, виявлення та лікування туберкульозу.
18. Для забезпечення виконання заходів та досягнення результативних показників Загальнодержавної програми у повному обсязі, очевидно, що треба ще на етапі їх планування чітко визначити повний обсяг коштів з Державного та місцевих бюджетів України, міжнародної допомоги, які протягом 2012–2016 років повинні бути скеровані на відповідні цілі. Однак, традиційно визначаються лише обсяги видатків за кошти Державного бюджету та міжнародної допомоги. Державні цільові програми протидії захворюванню на туберкульоз передбачають лише централізовану закупівлю медичних препаратів, обладнання, витратних матеріалів за кошти Державного бюджету України, а решта витрат на виконання їх заходів традиційно відноситься на місцеві бюджети, які, в силу ряду причин, не можуть забезпечити їх виконання в повному обсязі. При цьому обсяги видатків з місцевих бюджетів визначаються окремо і пізніше, коли Загальнодержавна програма вже затверджена, в процесі розробки регіональних програм. Таким чином, одночасно не формується алгоритм оптимального фінансового забезпечення заходів Загальнодержавної програми на всіх рівнях та за рахунок всіх джерел фінансування. Водночас, поза увагою державного фінансування залишаються такі складні завдання, які віднесені до фінансування з місцевих бюджетів, як, наприклад, покращення стану будівель та інженерний контроль у протитуберкульозних установах (80% з яких не відповідають вимогам, ), створення палат та відділень у протитуберкульозних закладах, вдосконалення управління системою надання фтизіатричної допомоги, посилення кадрового потенціалу фтизіатричної служби, організація лікування та соціальна підтримка хворих, робота із групами ризику захворювання, створення сприятливого для протидії туберкульозу суспільного середовища тощо. Відсутність в Загальнодержавній програмі відомостей щодо обсягів видатків за кошти місцевих бюджетів свідчить про те, що бачення цілісної картини виконання її завдань і заходів та їх ресурсного забезпечення на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях в принципі не існує. Таким чином, не задовольняється одна з найважливіших умов розроблення цільових програм, визначена ст. 2 Закону України «Про державні цільові програми», а саме, що має існувати «наявність реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми».
19. Абсолютну більшість видатків з місцевих бюджетів становлять видатки споживання: оплата праці та нарахування на неї, комунальні платежі, оплата енергоносіїв, забезпечення харчування хворих тощо. Натомість, капітальні видатки на розвиток протитуберкульозної служби в регіонах в останні роки практично не проводяться. З огляду на те, що близько 80% протитуберкульозних закладів не відповідають вимогам санітарних норм і правил, а досі актуальними проблемами для більшості з них залишається знезараження стічних вод, забезпечення холодним та гарячим водовідведення, каналізуванням, обладнання вентиляційними системами, зусилля держави і лікарів, спрямовані на боротьбу із епідемією, часто виявляються недостатньо ефективними. Тож варто передбачати фінансування деяких надзвичайно важливих заходів за кошти Державного бюджету України, таких, наприклад, як створення відділень для лікування хворих на хіміорезистентний туберкульоз, забезпечення зовнішнього лабораторного контролю якості бактеріологічної діагностики, навчання лікарів, інформування громадськості про небезпеку туберкульозу та санітарна освіта населення, капітальний ремонт протитуберкульозних закладів, реконструкція їх очисних споруд, соціальну підтримку хворих на туберкульоз тощо.
20. Видатки з державного бюджету України на забезпечення Міністерством охорони здоров’я України медичних заходів по боротьбі з туберкульозом фінансуються, починаючи з 2005 року, у складі бюджетної програми «Забезпечення медичних заходів по боротьбі з туберкульозом, профілактики та лікування СНІД, лікування онкологічних хворих, в тому числі на умовах фінансового лізингу» (КПКВК 2301370). Це пов’язане із оптимізацією бюджетних програм, проведеною Міністерством фінансів України. При цьому практично неможливо застосувати систематизований підхід до аналізу заходів Загальнодержавної програми, оскільки державні цільові програми, що входять до КПКВК 2301370, не взаємозв’язані, не спрямовані на досягнення єдиної мети і завдань, які необхідно досягти на протязі бюджетного періоду.
21. За час виконання Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007–2011 роках в Україні відбулося зростання індексу споживчих цін більше, ніж удвічі. Дорожчання енергоносіїв, комунальних послуг, знецінення національної валюти призвело до суттєвого підвищення вартості медичних препаратів та медичного обладнання. Втім, тільки протягом 2007–2011 років фтизіатрична галузь недоотримала з Державного бюджету України більше ніж 200000 тис. грн., причому у цінах, визначених на виконання Загальнодержавної програми станом на початок 2007 року. Заплановано було витратити на ці цілі з державного бюджету України 1110337,5 тис. грн., а фактично ж було профінансовано 888468,8 тис. грн., або 139205,34 тис. дол. США. На виконання заходів Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 роки передбачено спрямувати з державного бюджету України 1236478,4 тис. грн., що на 126140,90 тис. грн. більше плану попереднього п‘ятиріччя. Водночас, в доларовому еквіваленті план 2012 – 2016 років на 65115,58 тис. дол. США менший від плану 2007 – 2011 років. Це спростовує твердження щодо реального підвищення рівня фінансування державою заходів протидії захворюванню на туберкульоз.
22. 26 травня 2010 року Міністерством фінансів України був прийнятий наказ № 283/437 «Про затвердження Типового переліку бюджетних програм та результативних показників їх виконання для місцевих бюджетів у галузі «Охорона здоров'я», згідно із яким, зокрема, місцеві фінансові органи та органи охорони здоров’я при складанні бюджетів за програмно-цільовим методом мають забезпечувати фінансування програм і централізованих заходів боротьби з туберкульозом окремою бюджетною програмою «Програми і централізовані заходи боротьби з туберкульозом» за КТКВК 081007. Нажаль, це не стало практикою діяльності місцевих фінансових органів. Складання та виконання видатків місцевих бюджетів за програмно-цільовим методом на заходи з протидії захворюванню на туберкульоз, виділених в окрему бюджетну програму, дозволяє оптимізувати фінансову складову заходів щодо протидії туберкульозу на конкретній території, зробити її більш прозорою, змушувало б місцеві органи виконавчої влади більш відповідально поставитися до проблеми подолання епідемії туберкульозу. В іншому випадку, коли в місцевому бюджеті не передбачено фінансування заходів з протидії захворюванню на туберкульоз, або відповідної місцевої цільової програми окремим рядком, пересічний громадянин практично позбавлений можливості знати скільки коштів цього року спрямовано, а головне – фактично витрачено в його області, районі, місті на забезпечення надання населенню протитуберкульозної допомоги. За таких обставин розподіл коштів між медичними сферами відбувається у так званому «ручному» режимі, тобто після затвердження річного бюджету місцевою радою, виконавча влада сама розподіляє видатки між медичними службами в межах виділеного їй обсягу видатків на «Охорону здоров’я».
23. Загальнодержавна програма не містить в собі алгоритму (або конкретних рекомендацій) щодо форм, методів та шляхів досягнення завдань, заходів та індикаторів для кожного з виконавців, що унеможливлює досягнення мети Загальнодержавної програми з причин відсутності реальної координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Викладена Заява є узгодженою позицією Коаліції організацій "Зупинимо туберкульоз разом". Будь-які інші редакції Заяви не є узгодженими і не відповідають громадянській позиції Коалції організацій "Зупинимо туберкульоз разом".