2 ЖОВТНЯ 2014 РОКУ м. КИЇВ
Державна політика у сфері протидії туберкульозу. У 1995 році Всесвітня організація охорони здоров‘я (ВООЗ) зареєструвала епідемію туберкульозу в Україні.
Але проблема туберкульозу вже давно вийшла за рамки суто медичної галузі та набула статусу проблеми загальнодержавного значення через невпинне зростання темпів його поширення серед населення України.
На здолання епідемії туберкульозу має бути спрямована відповідна державна політика, як комплекс політичних, законодавчих, управлінських, економічних, соціальних, медичних, санітарних, комунікативних, освітніх та інших заходів, що здійснюються певними уповноваженими на це державними органами чи їх представниками і які спрямовуються на захист населення України від туберкульозу, забезпечення ефективного державного контролю епідемічної ситуації, скорочення рівня захворюваності, поширеності та смертності від цієї особливо небезпечної інфекційної хвороби, подолання соціально-економічних та медичних чинників і наслідків епідемії туберкульозу в Україні. Нажаль, ця політика в сучасних умовах не є достатньо ефективною.
Туберкульоз, в першу чергу, – проблема політична, економічна, соціальна, культурна і, за оцінками ВООЗ, лише на 10,0 – 15,0% успішність її вирішення залежить від медичних заходів.
Ось чому, беручи до уваги актуальні політичні, економічні, соціальні, медичні, культурні та деякі інші чинники епідемії туберкульозу в Україні, державна політика протидії захворюванню на туберкульоз не може бути успішною, якщо спрямована на подолання їх викликів виключно засобами медичного впливу, не передбачаючи, в основі своїй, комплексний підхід, який сприятиме усуненню докорінних соціально-економічних причин та наслідків поширення в Україні епідемії туберкульозу. Для досягнення успішності у боротьбі із туберкульозом в Україні потрібно забезпечити дотримання одного з основних принципів протидії інфекційним хворобам, визначених у ст. 10 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме «комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов'язковість їх фінансування».
Для забезпечення успішності і тривалості заходів боротьби із туберкульозом в Україні важливо створити в країні певну сприятливу для цього суспільно-політичну атмосферу, а отже – змінити ставлення як влади, так і самих громадян до проблеми туберкульозу взагалі та сформувати відповідну небезпеці туберкульозу їхню державницьку, індивідуальну та суспільну поведінку, спрямовану на протидію захворюванню на туберкульоз. Таким чином, в центр уваги з боку органів державної влади та спеціалізованих інститутів громадянського суспільства, що опікуються боротьбою із туберкульозом, постають роз’яснювальна робота, інформування та інші різноманітні форми інтерактивної діяльності, спрямовані на підвищення політичної волі та відповідальності в середовищі політиків та державних службовців за розробку та впровадження ефективної державної політики протидії туберкульозу, а також на зміну в різних суспільних верствах ставлення, навичок, поведінки стосовно туберкульозу, як особливо небезпечної соціальної та інфекційної хвороби.
Соціально-економічні чинники епідемії. Джерелом поширення туберкульозу є наявність в Україні низки соціально-економічних проблем – факторів ризику та окремі верстви населення – так звані групи ризику захворювання на туберкульоз, які утворилися в суспільстві внаслідок не вирішення зазначених проблем впродовж тривалого часу. До таких проблем слід віднести занепад промислового та сільськогосподарського виробництва, декласованість, збіднілість, неякісне і незбалансоване харчування та незадовільні життєво-побутові умови значних прошарків населення, масове безробіття та внутрішня і неконтрольована зовнішня міграція, криміналізація суспільства та величезна кількість людей, які знаходяться під вартою, занепад системи соціального захисту та забезпечення, наявність шкідливих виробництв та небезпечних професій, занепад системи охорони здоров‘я, низький культурний та освітній рівень значних верств населення та ряд інших.
Потужним чинником різкого зростання резервуару туберкульозу для всієї України, і особливо в південно-східних областях, є військова ситуація на південному сході України, яка вже призвела до гуманітарної катастрофи, розрухи, тотальної антисанітарії, голоду і вимушеної міграції значних верств населення. Так, станом на 01 вересня 2014 року, за інформацією УВКБ ООН, вимушено мігрували зі східних регіонів України 243 896 осіб.
Із упевненістю можна говорити, що в суспільстві утворився значний, причому досі не облікований та не контрольований державою прошарок населення, самий спосіб життя яких свідчить про те, що вони можуть хворіти на туберкульоз. До них, зокрема, можна віднести: осіб, які знаходяться за межею бідності, бездомних, наркозалежних, ВІЛ-інфікованих з їх числа, осіб, які знаходяться під вартою або звільнилися із місць позбавлення волі, алкоголіків, осіб без певного роду занять, безробітних, представників ромського етносу, робітників шкідливих виробництв, незаконних мігрантів та деяких інших. Фактори ризику безпосередньо впливають на виникнення, формування та стан груп ризику, що забезпечує постійне відновлення нових випадків захворювання на туберкульоз.
Але, зазвичай, до так званих груп ризику включаються ті категорії населення, які легше обстежити. Щороку в Україні існує великий прошарок населення (не менше 10,0% від числа тих, які мають пройти профобстеження), який не обстежується на туберкульоз протягом 10 років і більше. Про те, що заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу. Питома вага деструктивних форм туберкульозу серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%. У 16,0% з тих хворих, у яких вперше виявляється туберкульоз в Україні, вже є форма з множинною лікарською стійкістю, а 44,0% з тих, хто вже проходив якесь лікування, також мають таку форму туберкульозу, а це майже найвищий відсоток у світі. Відомо, що серед вперше виявлених хворих на туберкульоз близько 65,0% становлять особи малозабезпечені, непрацюючі працездатного віку, мігранти, особи, що повернулися із місць позбавлення волі і ті, хто не має постійного місця проживання. Це значно погіршує виявлення хворих і організацію їх лікування внаслідок відсутності оптимальних соціальних та медичних заходів з боку держави. Водночас, в Україні жодна державна установа чи неурядова організація не володіє достовірною інформацією щодо справжньої кількості таких категорій громадян, самий спосіб життя яких містить в собі підозру на те, що вони можуть бути хворими на туберкульоз. Державою не передбачений порядок обов’язкових щорічних профілактичних оглядів для таких верств населення, в першу чергу – бездомних, мігрантів та інших соціально-дезадаптованих громадян на предмет встановлення у них можливої хвороби на туберкульоз та надання їм відповідних посвідчень про проходження такого огляду та щодо відсутності в них інфекційних захворювань.
Політичні та управлінські аспекти. Міжнародний досвід організації державних заходів щодо запобігання розвитку соціально небезпечних хвороб вказує на те, що сфера відповідальності держави за дотримання епідемічного благополуччя населення більш ефективна тоді, коли вона поділена між центральними органами виконавчої влади, які безпосередньо не належать до медичної галузі (охорони здоров’я), а є керованою іншими відомствами, наприклад, у сфері охорони природи, сільського господарства, енергетики, надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, соціальної політики тощо. При цьому, галузеве державне управління у сфері протидії захворюванню на туберкульоз здійснюється виключно в рамках організації медичної профілактики, медичної та соціальної допомоги, організації санітарної освіти та виховання населення (дивіться додатки 1 – 4). В свою чергу, принцип галузевого управління складним соціальним об’єктом, яким є епідемія туберкульозу, зокрема суто медичний підхід до аналізу епідеміологічних показників, повністю зашкодив МОЗ України своєчасно спрогнозувати перспективи розвитку епідемії туберкульозу та на основі проведеного аналізу розробити відповідний план національної міжвідомчої протидії його викликам, внаслідок чого епідемія туберкульозу залишається надзвичайно загрозливою не тільки для життя та здоров‘я наших громадян, а, за великим рахунком, надає підстави вважати цю ситуацію, як загрозу національній безпеці української держави.
Презентуючи 25 вересня 2014 року свою «Стратегію 2020», Президент України П. Порошенко зазначив, що реформи в Україні «мають бути системними, одночасно торкатися одразу всіх політичних, економічних та соціальних інституцій». І серед восьми пріоритетів, зміни в яких або вирішують найгостріші проблеми, або створюють інституційні передумови для проведення інших реформ Президент України назвав «децентралізацію та реформу державного управління».
Туберкульоз є, на сьогоднішній день, найбільш інтегрованою проблемою із всіх існуючих соціально-економічних проблем в Україні, оскільки незначна ефективність медичних заходів із подолання туберкульозу детермінована відсутністю належної політичної волі до подолання епідемії туберкульозу, корумпованістю влади на всіх її рівнях, низьким рівнем економічного розвитку країни, низьким рівнем життя та високим рівнем бідності населення, масовим безробіттям, занепадом системи житлово-комунального господарства, незадовільним становищем в галузях охорони здоров’я та безпеки праці, незадовільним соціальним та пенсійним забезпеченням переважної більшості населення, слабкою санітарною освіченістю та загально низьким культурним рівнем населення, неконтрольованими міграційними процесами, злочинністю, недосконалістю пенітенціарної системи, неефективною політикою в сфері міжнаціональних відносин, поширенням ВІЛ-інфекції, наркоманії та алкоголізму тощо. За таких обставин, досягнення конкретних успіхів у контролі за епідемією туберкульозу мають бути закріплені на загальнодержавному рівні в якості одного з провідних індикаторів успішності соціально-економічних перетворень в державі в цілому.
Інформаційна блокада. Поза увагою державної політики протидії туберкульозу залишається планування та фінансування особливо важливих заходів з інформування громадськості про небезпеку туберкульозу та санітарна освіта населення. Серед основних завдань, визначених Загальнодержавною програмою, одне з провідних місць обіймає завдання щодо систематичного інформування населення з питань профілактики туберкульозу і лікування хворих, соціальної реклами здорового способу життя.
Однак, незважаючи на надзвичайну небезпеку, яку становить епідемія туберкульозу для народу України та для національної безпеки нашої держави, цій важливій складовій профілактики туберкульозу приділяється вкрай незначна увага: не проводяться помітні інформаційно-профілактичні заходи на національному, регіональному та місцевому рівнях, в громадських місцях та в засобах масової інформації практично відсутня соціальна реклама відповідного змісту, високі посадові особи держави не звертаються до народу із зверненнями у зв‘язку із проблемою туберкульозу та боротьбою із ним, не проводяться акції благодійного характеру тощо. Майже не надається важлива інформація різним верствам населення стосовно характерної симптоматики та методів лікування туберкульозу з метою стимулювати людей, які мають симптоми захворювання і підозру на туберкульоз пройти обстеження в лікувальних установах, переконувати хворих на туберкульоз дотримуватися всіх рекомендацій в процесі їх лікування та сприяти залученню людей, які вилікувалися від туберкульозу, до пропаганди протитуберкульозної інформації, сприяти подоланню проявів дискримінації і стигматизації хворих на туберкульоз тощо.
Медико-соціальні детермінанти. Серед проблем протидії туберкульозу в Україні може бути названа неефективна система виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз, що підтверджується значною кількістю деструктивних форм туберкульозу серед вперше виявлених хворих, високим рівнем поширеності хіміорезистентного туберкульозу та поєднаної патології туберкульоз/ВІЛ.
В Україні виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз є переважно пасивним, тобто за зверненням громадян до медичних установ. Щорічно профілактичними флюорографічними обстеженнями, тобто активним виявленням охоплюються одні і ті ж самі контингенти населення. Групи ризику інколи сформовані формально. До них включені лише ті, які легше обстежити. Таким чином, формується великий прошарок населення, який не обстежується протягом 10 років і більше.
За критерієм ВООЗ, відсоток виявлення нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком повинен становити не менше 70,0%, а ефективність лікування нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком – не менше 85,0%, адже лише за таких обставин переривається ланцюг передачі інфекції, що призводить до зниження захворюваності і смертності від туберкульозу.
Таким чином, покращення практики виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз є так само важливим елементом всієї стратегії протидії цьому захворюванню, як і успішне його лікування.
В Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та інших законодавчих актів України» від 22 березня 2012 року визначається, що критерії віднесення певної категорії осіб до групи підвищеного ризику захворювання на туберкульоз встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, тобто МОЗ України.
Перелік осіб, віднесених до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз визначений наказом МОЗ України від 15.05.2014 р. за № 327 «Про виявлення осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу». Однак цей документ має деякі суттєві вади. По-перше, він суттєво скорочує перелік відповідних груп ризику у порівнянні із тим, який наводився у наказі МОЗ України від 17.05.2008 р. за № 254 «Про затвердження інструкції про періодичність рентгенівських обстежень органів грудної порожнини певних категорій населення». По-друге, його розробці не передувало ґрунтовне дослідження з оцінки чисельності визначених в ньому груп ризику. По-третє, він не пройшов обов‘язковий при цьому етап громадської експертизи та громадського обговорення.
Водночас, серед основних «розривів» між вимогами чинного законодавства та існуючою практикою розробки і впровадження загальнодержавної та місцевих програм протидії захворюванню на туберкульоз можна назвати відсутність аналізу можливих тенденцій розвитку епідемічної ситуації та відповідного аналізу можливих ризиків при виконанні програмних заходів. За таких обставин, особливої важливості набуває робота щодо оцінки, визначення та профілактичної роботи із громадянами та їх специфічними групами, які мають ризик захворювання на туберкульоз, яка стає важливим стратегічним ресурсом для подальшого прийняття рішень щодо відповіді на епідемію туберкульозу.
Медичні проблеми. Cитуація щодо туберкульозу залишається складною, оскільки продовжує зберігатися велика кількість хворих, які є джерелом інфікування мікобактеріями туберкульозу. Найскладніша ситуація з туберкульозу у південно-східному регіоні України та в установах пенітенціарної системи. За останні кілька років збитки від туберкульозу в Україні досягли перевищили 4 млрд. грн. на рік. Найвагомішими невирішеними проблемами сучасної фтизіатрії в Україні є: невпинне поширення хіміорезистентного туберкульозу, а також ко-інфекції туберкульоз/ВІЛ/СНІД, які суттєво впливають на погіршення епідемічної ситуації з туберкульозу. Особливо негативно впливає на перебіг туберкульозу збільшення кількості хворих на хіміорезистентний туберкульоз, в тому числі, на мультирезистентний туберкульоз.
Охоплення туберкулінодіагностикою в Україні є вкрай низьким і склало, наприклад, у 2012 році 64,6 %, що можна пояснити, насамперед, нестачею туберкуліну. Це призвело до зменшення виявлення групи ризику на 22,1% у порівнянні з 2011 р., збільшенню виявлення випадків за зверненням та погіршенню структури клінічних форм (за категоріями диспансерного спостереження).
До проблемних питань фтизіатрії ще відносяться: недостатнє знання медичними працівниками загальної лікарняної мережі методів діагностики туберкульозу і запізніле виявлення хворих; значна розповсюдженість важких, поширених та ускладнених форм туберкульозу, недостатнє впровадження в практику контрольованого лікування на амбулаторному етапі й відсторонення від нього закладів загально-лікарняної мережі; недостатнє знання медичними працівниками фтизіатричної мережі нових методів діагностики та лікування туберкульозу; недостатнє впровадження в практику новітніх наукових розробок; недостатня увага до хірургічних методів лікування туберкульозу; недостатнє харчування хворих на туберкульоз у стаціонарах; відсутність належного інфекційного контролю в протитуберкульозних закладах і, як наслідок, несвоєчасне виявлення і лікування заразних форм туберкульозу, низькі результати лікування з високим показником перерваного лікування, висока захворюваність на нозокоміальний туберкульоз пацієнтів та зараження туберкульозом медичних працівників тощо.
Все це свідчить про наявність певних недоліків організації діяльності фтизіатричної служби, завдяки яким ситуація з туберкульозу стала загрозливою медико-соціальною проблемою. Основними чинниками цієї несприятливої ситуації є: нестабільність соціально-економічної ситуації в країні й недостатнє фінансування охорони здоров’я; зниження життєвого рівня і колективного імунітету населення; недостатня самосвідомість громадян щодо свого здоров’я; зменшення ролі засобів масової інформації у пропаганді здорового способу життя; згортання профілактичної спрямованості української охорони здоров’я, у т.ч. у фтизіатричній службі.
Негайного вирішення потребує питання впровадження переходу на модель амбулаторного лікування хворих на туберкульоз, а також питання максимальної інтеграції служб туберкульозу/ВІЛ/гепатиту з метою надання високоякісних медичних послуг кінцевому споживачу та забезпечення, на основі передбачуваного чинним законодавством, повного захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу і організації, з метою їх безпеки, дієвого інфекційного контролю.
Враховуючи зазначене, учасники «круглого столу» на тему: «Політичні, економічні, соціальні, медичні, культурні та інші актуальні чинники епідемії туберкульозу в Україні: сучасні виклики та шляхи протидії» вважають за необхідне довести до відому органів державної влади України наступні рекомендації стосовно шляхів вдосконалення державної політики у сфері протидії туберкульозу.
1. Визнати на законодавчому рівні, що туберкульоз – особливо небезпечна інфекційна та соціальна хвороба, яка є для України складною комплексною політичною, економічною, соціальною, медичною, гуманітарною, культурною тощо проблемою, вирішення якої лише медичними засобами та галузевим медичним управлінням не є ефективним.
2. З огляду на те, що проблема туберкульозу вийшла за рамки суто медичної галузі та набула статусу проблеми загальнодержавного значення, особливо зважаючи на гуманітарну катастрофу на південному сході України, ефективне державне управління у сфері соціально небезпечних хвороб повинно ґрунтуватись на розвиткові горизонтальних зв’язків між різними органами державної влади і представниками громадянського суспільства. З цією метою, рекомендувати Кабінету Міністрів України визначити сфери відповідальності різних центральних органів виконавчої влади за дотримання епідемічного благополуччя населення та протидію захворюванню на туберкульоз та внести відповідні зміни та доповнення в положення про них, насамперед, таких, як Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство молоді і спорту України, Державна міграційна служба України, Державна пенітенціарна служба України, Державна прикордонна служба України та деяких інших (перелік у додатках).
3. Рекомендувати Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України ініціювати створення міжфракційної парламентської робочої групи з питань профілактики та боротьби з туберкульозом як глобальною загрозою; ініціювати проведення у 2015 році парламентських слухань на тему «Епідемія туберкульозу в Україні в контексті евроінтеграційного виміру: проблеми та перспективи».
4. Рекомендувати Президентові України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України створити та забезпечити діяльність Національної міжсекторальної комісії з проблем протидії туберкульозу для проведення комплексної оцінки небезпеки туберкульозу, його викликів та соціально-економічних наслідків для України і розробити пропозиції, в яких мали бути б визначені та проаналізовані економічні, соціальні, правові, освітні, культурні, комунікативні, медичні, наукові проблеми, без вирішення яких реальне зменшення рівня захворюваності на туберкульоз та ефективний контроль за туберкульозом не можливий. На основі висновків комісії розробити та затвердити на законодавчому рівні комплексну «Національну стратегію подолання епідемії туберкульозу до 2020 року», адже існуюча епідситуація щодо туберкульозу може стати реальним бар’єром на шляху до вступу України до Європейського Союзу.
5. З огляду на комплексний характер державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, рекомендувати Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України розробити та внести необхідні зміни і доповнення до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», як базового закону, в частині визначення поняття державної політики та встановлення компетенції різних органів державної влади у визначеній сфері.
6. Рекомендувати Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України визначити перелік, розробити та внести зміни і доповнення до галузевих законів, державних цільових програм, підзаконних актів та іншої діючої нормативно-правової бази в частині, що спрямована на забезпечення комплексного міжгалузевого вирішення проблеми туберкульозу, закріпивши у нормативному порядку за Міністерством охорони здоров‘я України функції координатора цільової ревізії відповідних законодавчих та правових актів.
7. Рекомендувати Кабінету Міністрів України та Міністерству охорони здоров‘я України докласти зусиль для забезпечення реформування, реорганізації та реструктуризації протитуберкульозної служби на засадах їх зміцнення (насамперед матеріально-технічного і кадрового забезпечення, в т.ч. профільних кафедр, науково-дослідних інститутів та їх підрозділів) і вдосконалення їх функціонування та державну організаційну й фінансову підтримку зазначених заходів в рамках реалізації медичної реформи відповідно до завдань президентської «Стратегії 2020».
8. Рекомендувати Міністерству охорони здоров‘я України особливу увагу приділити підвищенню ефективності лікування занедбаних, важких, поширених та ускладнених форм туберкульозу; забезпечити фінансову підтримку інфекційного контролю, необхідної техніки та засобів безпеки для медичного персоналу у фтизіатричних та пульмонологічних закладах, як невід’ємної складової профілактики нозокоміального туберкульозу, професійної захворюваності та інфекційної патології органів дихання.
9. Рекомендувати Кабінету Міністрів України взяти під контроль організацію у всіх адміністративних територіях відділень (відділів) хіміорезистентного туберкульозу, паліативного лікування хворих, хоспісів, організацію інфекційного контролю у протитуберкульозних закладах, соціальну підтримку хворих та обов’язкове лікування осіб, які відмовляються від нього.
10. Рекомендувати Міністерству охорони здоров‘я України забезпечити поступовий та ефективний перехід на амбулаторну форму лікування туберкульозу на основі передбачуваного чинним законодавством повного захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу та організації, з метою їх захисту, дієвого інфекційного контролю.
11. Рекомендувати Кабінету Міністрів України розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти законодавчих актів щодо реформування системи охорони здоров’я в Україні й поліпшення доступу населення до діагностики, лікування та профілактики захворювань, в т.ч. туберкульозу, а також щодо механізму ціноутворення лікарських засобів.
12. Рекомендувати Кабінету Міністрів України та Міністерству охорони здоров‘я України впорядкувати систему закупівель за державні кошти протитуберкульозних препаратів, витратних матеріалів і обладнання для діагностики та лікування хворих на туберкульоз з метою недопущення переривів у лікуванні хворих та виявленні збудників хвороби.
13. Рекомендувати Кабінету Міністрів України спільно із Міністерством охорони здоров‘я та Міністерство м фінансів України визначити відповідальні медичні заклади і відповідальних за реалізацію Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 рр. на центральному і регіональному рівнях і призначити їх розпорядниками цільових коштів, виділених на виконання зазначеної програми.
14. З метою покращення ефективності відповіді України на епідемію туберкульозу, забезпечення профілактики туберкульозу, лікування та догляду за хворими, важливим є отримання достовірних, а не прогнозних даних щодо кількості людей, які на цей час належать до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз. Рекомендувати Кабінету Міністрів України, місцевим органам влади, органам місцевого самоврядування та вісім зацікавленим сторонам підтримати ініціативу Всеукраїнської спілки громадських організацій «Коаліція «Зупинимо туберкульоз разом» щодо проведення комплексного соціологічного дослідження із подальшою, на його основі, розробкою відповідного нормативного акту (дорожньої карти) щодо визначення переліку та критеріїв віднесення громадян до груп ризику захворювання на туберкульоз та створити (забезпечити) необхідні умови для його фінансового забезпечення.
15. Рекомендувати Кабінету Міністрів України передбачити, а Верховній Раді України та місцевим органам влади затвердити видатки з Державного та місцевих бюджетів України на забезпечення в повному обсязі фінансування заходів, спрямованих на підвищення ефективності суспільної комунікації (зміни ставлення, політики, поведінки тощо) у сфері протидії туберкульозу на рівні влади та громад.
16. Рекомендувати Коаліції організацій «Зупинимо туберкульоз разом» постійно здійснювати діяльність, пов’язану із наданням і розвитком міжнародної та національної благодійної допомоги, залученням коштів міжнародних і національних донорських організацій, спрямованих на забезпечення розробки, адаптації і постійного впровадження «Національної стратегії адвокації, комунікації та соціальної мобілізації в сфері боротьби із туберкульозом» (на загальнонаціональному та регіональному рівнях, в тому числі – із урахуванням особливого порядку місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей), а органам державної влади та іншим зацікавленим сторонам – всіляко сприяти у реалізації цього напрямку.
Пропозиції щодо реформування державної політики протидії захворюванню на туберкульоз додаються у табличних формах.
Додаткові матеріали для завантаження:
Буклет 1