Київ, 28 січня 2015 року
ПРЕС-АНОНС
28 січня 2015 р., об 11:00, у залі прийому іноземних делегацій МОЗ України за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 7 відбудеться круглий стіл на тему:
Реформування державної політики протидії захворюванню на туберкульоз в умовах епідемії туберкульозу в Україні.
Круглий стіл організовано Фундацією «Громадський рух «Українці проти туберкульозу», Міжнародною журналістською асоціацією «Здоров’я без кордонів», Коаліцією організацій «Зупинимо туберкульоз разом» спільно із Прес-службою МОЗ України.
Мета круглого столу:
Дати старт реформуванню державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, системній роботі по вдосконаленню фтизіатричної допомоги України, створенню її ефективної та дієвої моделі в умовах нових викликів епідемії туберкульозу в Україні.
Теми, які передбачається висвітлити в ході круглого столу:
1. Комплексна оцінка небезпеки туберкульозу, поширення мультирезистентного туберкульозу, його викликів та соціально-економічних наслідків для України. Розробка та затвердження комплексної «Національної стратегії подолання епідемії туберкульозу до 2020 року».
2. Розробка концепції реформування фтизіатричної допомоги України, створення її ефективної та дієвої моделі.
3. Нові групи ризику на туберкульоз в Україні – біженці та переселенці зі Сходу України та тимчасово окупованої території, а також трудові мігранти, що повертаються з країн з високим рівнем мультирезистентного туберкульозу.
4. Механізми забезпечення безперебійного постачання протитуберкульозних лікарських засобів для громадян України, хворих на туберкульоз. Питання постачання ліків до зони збройного конфлікту та територій не підконтрольних уряду. Можливість забезпечення адекватного лікування категоріям важко хворих пацієнтів з туберкульозом.
5. Організація ранньої діагностики та ефективного лікування хворих на туберкульоз на усіх етапах в умовах реформування протитуберкульозної допомоги. Визначення потреб ліжкового фонду в умовах переходу на амбулаторну модель лікування. Бажані результати та виклики.
До участі у круглому столі запрошені народні депутати України, представники Адміністрації Президента України, керівництва Міністерства охорони здоров’я та інших зацікавлених органів державної влади, державних установ і закладів, що опікуються питаннями протидії епідемії туберкульозу в Україні, представники українських неурядових організацій, міжнародних агенцій.
Контактна особа: Андрій Булищенко, тел: +38 (044) 362-60-64, +38 (050) 607-17-84, E-mail: stoptb@ukr.net, 03110, м. Київ, а/с 101, www.www.stoptb.org.ua
Інформаційна довідка до круглого столу
Державна політика у сфері протидії туберкульозу. У 1995 році Всесвітня організація охорони здоров‘я (ВООЗ) зареєструвала епідемію туберкульозу в Україні. Але проблема туберкульозу вже давно вийшла за рамки суто медичної галузі та набула статусу проблеми загальнодержавного значення через невпинне зростання темпів його поширення серед населення України.
На здолання епідемії туберкульозу має бути спрямована відповідна державна політика, як комплекс політичних, законодавчих, управлінських, економічних, соціальних, медичних, санітарних, комунікативних, освітніх та інших заходів, що здійснюються певними уповноваженими на це державними органами чи їх представниками і які спрямовуються на захист населення України від туберкульозу, забезпечення ефективного державного контролю епідемічної ситуації, скорочення рівня захворюваності, поширеності та смертності від цієї особливо небезпечної інфекційної хвороби, подолання соціально-економічних та медичних чинників і наслідків епідемії туберкульозу в Україні. Нажаль, ця політика в сучасних умовах не є достатньо ефективною.
Туберкульоз, в першу чергу, – проблема політична, економічна, соціальна, культурна і, за оцінками ВООЗ, лише на 10,0 – 15,0% успішність її вирішення залежить від медичних заходів.
Ось чому, беручи до уваги актуальні політичні, економічні, соціальні, медичні, культурні та деякі інші чинники епідемії туберкульозу в Україні, державна політика протидії захворюванню на туберкульоз не може бути успішною, якщо спрямована на подолання їх викликів виключно засобами медичного впливу, не передбачаючи, в основі своїй, комплексний підхід, який сприятиме усуненню докорінних соціально-економічних причин та наслідків поширення в Україні епідемії туберкульозу. Для досягнення успішності у боротьбі із туберкульозом в Україні потрібно забезпечити дотримання одного з основних принципів протидії інфекційним хворобам, визначених у ст. 10 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме «комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов'язковість їх фінансування».
Для забезпечення успішності і тривалості заходів боротьби із туберкульозом в Україні важливо створити в країні певну сприятливу для цього суспільно-політичну атмосферу, а отже – змінити ставлення як влади, так і самих громадян до проблеми туберкульозу взагалі та сформувати відповідну небезпеці туберкульозу їхню державницьку, індивідуальну та суспільну поведінку, спрямовану на протидію захворюванню на туберкульоз. Таким чином, в центр уваги з боку органів державної влади та спеціалізованих інститутів громадянського суспільства, що опікуються боротьбою із туберкульозом, постають роз’яснювальна робота, інформування та інші різноманітні форми інтерактивної діяльності, спрямовані на підвищення політичної волі та відповідальності в середовищі політиків та державних службовців за розробку та впровадження ефективної державної політики протидії туберкульозу, а також на зміну в різних суспільних верствах ставлення, навичок, поведінки стосовно туберкульозу, як особливо небезпечної соціальної та інфекційної хвороби.
Соціально-економічні чинники епідемії. Джерелом поширення туберкульозу є наявність в Україні низки соціально-економічних проблем – факторів ризику та окремі верстви населення – так звані групи ризику захворювання на туберкульоз, які утворилися в суспільстві внаслідок не вирішення зазначених проблем впродовж тривалого часу. До таких проблем слід віднести занепад промислового та сільськогосподарського виробництва, декласованість, збіднілість, неякісне і незбалансоване харчування та незадовільні життєво-побутові умови значних прошарків населення, масове безробіття та внутрішня і неконтрольована зовнішня міграція, криміналізація суспільства та величезна кількість людей, які знаходяться під вартою, занепад системи соціального захисту та забезпечення, наявність шкідливих виробництв та небезпечних професій, занепад системи охорони здоров‘я, низький культурний та освітній рівень значних верств населення та ряд інших.
Потужним чинником різкого зростання резервуару туберкульозу для всієї України, і особливо в південно-східних областях, є військова ситуація на південному сході України, яка вже призвела до гуманітарної катастрофи, розрухи, тотальної антисанітарії, голоду і вимушеної міграції значних верств населення. Так, станом на 01 вересня 2014 року, за інформацією УВКБ ООН, вимушено мігрували зі східних регіонів України 243 896 осіб.
Із упевненістю можна говорити, що в суспільстві утворився значний, причому досі не облікований та не контрольований державою прошарок населення, самий спосіб життя яких свідчить про те, що вони можуть хворіти на туберкульоз. До них, зокрема, можна віднести: осіб, які знаходяться за межею бідності, бездомних, наркозалежних, ВІЛ-інфікованих з їх числа, осіб, які знаходяться під вартою або звільнилися із місць позбавлення волі, алкоголіків, осіб без певного роду занять, безробітних, представників ромського етносу, робітників шкідливих виробництв, незаконних мігрантів та деяких інших. Фактори ризику безпосередньо впливають на виникнення, формування та стан груп ризику, що забезпечує постійне відновлення нових випадків захворювання на туберкульоз.
Але, зазвичай, до так званих груп ризику включаються ті категорії населення, які легше обстежити. Щороку в Україні існує великий прошарок населення (не менше 10,0% від числа тих, які мають пройти профобстеження), який не обстежується на туберкульоз протягом 10 років і більше. Про те, що заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу. Питома вага деструктивних форм туберкульозу серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%. У 16,0% з тих хворих, у яких вперше виявляється туберкульоз в Україні, вже є форма з множинною лікарською стійкістю, а 44,0% з тих, хто вже проходив якесь лікування, також мають таку форму туберкульозу, а це майже найвищий відсоток у світі. Відомо, що серед вперше виявлених хворих на туберкульоз близько 65,0% становлять особи малозабезпечені, непрацюючі працездатного віку, мігранти, особи, що повернулися із місць позбавлення волі і ті, хто не має постійного місця проживання. Це значно погіршує виявлення хворих і організацію їх лікування внаслідок відсутності оптимальних соціальних та медичних заходів з боку держави. Водночас, в Україні жодна державна установа чи неурядова організація не володіє достовірною інформацією щодо справжньої кількості таких категорій громадян, самий спосіб життя яких містить в собі підозру на те, що вони можуть бути хворими на туберкульоз. Державою не передбачений порядок обов’язкових щорічних профілактичних оглядів для таких верств населення, в першу чергу – бездомних, мігрантів та інших соціально-дезадаптованих громадян на предмет встановлення у них можливої хвороби на туберкульоз та надання їм відповідних посвідчень про проходження такого огляду та щодо відсутності в них інфекційних захворювань.
Політичні та управлінські аспекти. Міжнародний досвід організації державних заходів щодо запобігання розвитку соціально небезпечних хвороб вказує на те, що сфера відповідальності держави за дотримання епідемічного благополуччя населення більш ефективна тоді, коли вона поділена між центральними органами виконавчої влади, які безпосередньо не належать до медичної галузі (охорони здоров’я), а є керованою іншими відомствами, наприклад, у сфері охорони природи, сільського господарства, енергетики, надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, соціальної політики тощо. При цьому, галузеве державне управління у сфері протидії захворюванню на туберкульоз здійснюється виключно в рамках організації медичної профілактики, медичної та соціальної допомоги, організації санітарної освіти та виховання населення (дивіться додатки 1 – 4). В свою чергу, принцип галузевого управління складним соціальним об’єктом, яким є епідемія туберкульозу, зокрема суто медичний підхід до аналізу епідеміологічних показників, повністю зашкодив МОЗ України своєчасно спрогнозувати перспективи розвитку епідемії туберкульозу та на основі проведеного аналізу розробити відповідний план національної міжвідомчої протидії його викликам, внаслідок чого епідемія туберкульозу залишається надзвичайно загрозливою не тільки для життя та здоров‘я наших громадян, а, за великим рахунком, надає підстави вважати цю ситуацію, як загрозу національній безпеці української держави.
Презентуючи 25 вересня 2014 року свою «Стратегію 2020», Президент України П. Порошенко зазначив, що реформи в Україні «мають бути системними, одночасно торкатися одразу всіх політичних, економічних та соціальних інституцій». І серед восьми пріоритетів, зміни в яких або вирішують найгостріші проблеми, або створюють інституційні передумови для проведення інших реформ Президент України назвав «децентралізацію та реформу державного управління».
Туберкульоз є, на сьогоднішній день, найбільш інтегрованою проблемою із всіх існуючих соціально-економічних проблем в Україні, оскільки незначна ефективність медичних заходів із подолання туберкульозу детермінована відсутністю належної політичної волі до подолання епідемії туберкульозу, корумпованістю влади на всіх її рівнях, низьким рівнем економічного розвитку країни, низьким рівнем життя та високим рівнем бідності населення, масовим безробіттям, занепадом системи житлово-комунального господарства, незадовільним становищем в галузях охорони здоров’я та безпеки праці, незадовільним соціальним та пенсійним забезпеченням переважної більшості населення, слабкою санітарною освіченістю та загально низьким культурним рівнем населення, неконтрольованими міграційними процесами, злочинністю, недосконалістю пенітенціарної системи, неефективною політикою в сфері міжнаціональних відносин, поширенням ВІЛ-інфекції, наркоманії та алкоголізму тощо. За таких обставин, досягнення конкретних успіхів у контролі за епідемією туберкульозу мають бути закріплені на загальнодержавному рівні в якості одного з провідних індикаторів успішності соціально-економічних перетворень в державі в цілому.
Інформаційна блокада. Поза увагою державної політики протидії туберкульозу залишається планування та фінансування особливо важливих заходів з інформування громадськості про небезпеку туберкульозу та санітарна освіта населення. Серед основних завдань, визначених Загальнодержавною програмою, одне з провідних місць обіймає завдання щодо систематичного інформування населення з питань профілактики туберкульозу і лікування хворих, соціальної реклами здорового способу життя. Однак, незважаючи на надзвичайну небезпеку, яку становить епідемія туберкульозу для народу України та для національної безпеки нашої держави, цій важливій складовій профілактики туберкульозу приділяється вкрай незначна увага: не проводяться помітні інформаційно-профілактичні заходи на національному, регіональному та місцевому рівнях, в громадських місцях та в засобах масової інформації практично відсутня соціальна реклама відповідного змісту, високі посадові особи держави не звертаються до народу із зверненнями у зв‘язку із проблемою туберкульозу та боротьбою із ним, не проводяться акції благодійного характеру тощо. Майже не надається важлива інформація різним верствам населення стосовно характерної симптоматики та методів лікування туберкульозу з метою стимулювати людей, які мають симптоми захворювання і підозру на туберкульоз пройти обстеження в лікувальних установах, переконувати хворих на туберкульоз дотримуватися всіх рекомендацій в процесі їх лікування та сприяти залученню людей, які вилікувалися від туберкульозу, до пропаганди протитуберкульозної інформації, сприяти подоланню проявів дискримінації і стигматизації хворих на туберкульоз тощо.
Медико-соціальні детермінанти. Серед проблем протидії туберкульозу в Україні може бути названа неефективна система виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз, що підтверджується значною кількістю деструктивних форм туберкульозу серед вперше виявлених хворих, високим рівнем поширеності хіміорезистентного туберкульозу та поєднаної патології туберкульоз/ВІЛ.
В Україні виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз є переважно пасивним, тобто за зверненням громадян до медичних установ. Щорічно профілактичними флюорографічними обстеженнями, тобто активним виявленням охоплюються одні і ті ж самі контингенти населення. Групи ризику інколи сформовані формально. До них включені лише ті, які легше обстежити. Таким чином, формується великий прошарок населення, який не обстежується протягом 10 років і більше.
За критерієм ВООЗ, відсоток виявлення нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком повинен становити не менше 70,0%, а ефективність лікування нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком – не менше 85,0%, адже лише за таких обставин переривається ланцюг передачі інфекції, що призводить до зниження захворюваності і смертності від туберкульозу.
Таким чином, покращення практики виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз є так само важливим елементом всієї стратегії протидії цьому захворюванню, як і успішне його лікування.
В Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та інших законодавчих актів України» від 22 березня 2012 року визначається, що критерії віднесення певної категорії осіб до групи підвищеного ризику захворювання на туберкульоз встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, тобто МОЗ України.
Перелік осіб, віднесених до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз визначений наказом МОЗ України від 15.05.2014 р. за № 327 «Про виявлення осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу». Однак цей документ має деякі суттєві вади. По-перше, він суттєво скорочує перелік відповідних груп ризику у порівнянні із тим, який наводився у наказі МОЗ України від 17.05.2008 р. за № 254 «Про затвердження інструкції про періодичність рентгенівських обстежень органів грудної порожнини певних категорій населення». По-друге, його розробці не передувало ґрунтовне дослідження з оцінки чисельності визначених в ньому груп ризику. По-третє, він не пройшов обов‘язковий при цьому етап громадської експертизи та громадського обговорення.
Водночас, серед основних «розривів» між вимогами чинного законодавства та існуючою практикою розробки і впровадження загальнодержавної та місцевих програм протидії захворюванню на туберкульоз можна назвати відсутність аналізу можливих тенденцій розвитку епідемічної ситуації та відповідного аналізу можливих ризиків при виконанні програмних заходів. За таких обставин, особливої важливості набуває робота щодо оцінки, визначення та профілактичної роботи із громадянами та їх специфічними групами, які мають ризик захворювання на туберкульоз, яка стає важливим стратегічним ресурсом для подальшого прийняття рішень щодо відповіді на епідемію туберкульозу.
Медичні проблеми. Ситуація щодо туберкульозу залишається складною, оскільки продовжує зберігатися велика кількість хворих, які є джерелом інфікування мікобактеріями туберкульозу. Найскладніша ситуація з туберкульозу у південно-східному регіоні України та в установах пенітенціарної системи. За останні кілька років збитки від туберкульозу в Україні досягли перевищили 4 млрд. грн. на рік. Найвагомішими невирішеними проблемами сучасної фтизіатрії в Україні є: невпинне поширення хіміорезистентного туберкульозу, а також ко-інфекції туберкульоз/ВІЛ/СНІД, які суттєво впливають на погіршення епідемічної ситуації з туберкульозу. Особливо негативно впливає на перебіг туберкульозу збільшення кількості хворих на хіміорезистентний туберкульоз, в тому числі, на мультирезистентний туберкульоз.
Охоплення туберкулінодіагностикою в Україні є вкрай низьким і склало, наприклад, у 2012 році 64,6 %, що можна пояснити, насамперед, нестачею туберкуліну. Це призвело до зменшення виявлення групи ризику на 22,1% у порівнянні з 2011 р., збільшенню виявлення випадків за зверненням та погіршенню структури клінічних форм (за категоріями диспансерного спостереження).
До проблемних питань фтизіатрії ще відносяться: недостатнє знання медичними працівниками загальної лікарняної мережі методів діагностики туберкульозу і запізніле виявлення хворих; значна розповсюдженість важких, поширених та ускладнених форм туберкульозу, недостатнє впровадження в практику контрольованого лікування на амбулаторному етапі й відсторонення від нього закладів загально-лікарняної мережі; недостатнє знання медичними працівниками фтизіатричної мережі нових методів діагностики та лікування туберкульозу; недостатнє впровадження в практику новітніх наукових розробок; недостатня увага до хірургічних методів лікування туберкульозу; недостатнє харчування хворих на туберкульоз у стаціонарах; відсутність належного інфекційного контролю в протитуберкульозних закладах і, як наслідок, несвоєчасне виявлення і лікування заразних форм туберкульозу, низькі результати лікування з високим показником перерваного лікування, висока захворюваність на нозокоміальний туберкульоз пацієнтів та зараження туберкульозом медичних працівників тощо.
Все це свідчить про наявність певних недоліків організації діяльності фтизіатричної служби, завдяки яким ситуація з туберкульозу стала загрозливою медико-соціальною проблемою. Основними чинниками цієї несприятливої ситуації є: нестабільність соціально-економічної ситуації в країні й недостатнє фінансування охорони здоров’я; зниження життєвого рівня і колективного імунітету населення; недостатня самосвідомість громадян щодо свого здоров’я; зменшення ролі засобів масової інформації у пропаганді здорового способу життя; згортання профілактичної спрямованості української охорони здоров’я, у т.ч. у фтизіатричній службі.
Негайного вирішення потребує питання впровадження переходу на модель амбулаторного лікування хворих на туберкульоз, а також питання максимальної інтеграції служб туберкульозу/ВІЛ/гепатиту з метою надання високоякісних медичних послуг кінцевому споживачу та забезпечення, на основі передбачуваного чинним законодавством, повного захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу і організації, з метою їх безпеки, дієвого інфекційного контролю.
Коаліція організацій «Зупинимо туберкульоз разом»