28 січня 2015 р. у залі прийому іноземних делегацій МОЗ України відбувся круглий стіл на тему: Реформування державної політики протидії захворюванню на туберкульоз в умовах епідемії туберкульозу в Україні.
Круглий стіл організовано Фундацією «Громадський рух «Українці проти туберкульозу», Міжнародною журналістською асоціацією «Здоров’я без кордонів», Коаліцією організацій «Зупинимо туберкульоз разом» спільно із Прес-службою МОЗ України.
Мета круглого столу: Дати старт реформуванню державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, системній роботі по вдосконаленню фтизіатричної допомоги України, створенню її ефективної та дієвої моделі в умовах нових викликів епідемії туберкульозу в Україні.
Теми, які було висвітлено в ході круглого столу:
1. Комплексна оцінка небезпеки туберкульозу, поширення мультирезистентного туберкульозу, його викликів та соціально-економічних наслідків для України. Розробка та затвердження комплексної «Національної стратегії подолання епідемії туберкульозу до 2020 року».
2. Розробка концепції реформування фтизіатричної допомоги України, створення її ефективної та дієвої моделі.
3. Нові групи ризику на туберкульоз в Україні – біженці та переселенці зі Сходу України та тимчасово окупованої території, а також трудові мігранти, що повертаються з країн з високим рівнем мультирезистентного туберкульозу.
4. Механізми забезпечення безперебійного постачання протитуберкульозних лікарських засобів для громадян України, хворих на туберкульоз. Питання постачання ліків до зони збройного конфлікту та територій не підконтрольних уряду. Можливість забезпечення адекватного лікування категоріям важко хворих пацієнтів з туберкульозом.
5. Організація ранньої діагностики та ефективного лікування хворих на туберкульоз на усіх етапах в умовах реформування протитуберкульозної допомоги. Визначення потреб ліжкового фонду в умовах переходу на амбулаторну модель лікування. Бажані результати та виклики.
Участь у круглому столі взяли представники Міністерства охорони здоров’я та інших зацікавлених органів державної влади, державних установ і закладів, що опікуються питаннями протидії епідемії туберкульозу в Україні, представники українських неурядових організацій, міжнародних агенцій.
Презентації:
Віталій Руденко: Актуальні питання розробки концепції реформування фтизіатричної допомоги України, створення її ефективної та дієвої моделі
ПРОЕКТ
РЕЗОЛЮЦІЯ
круглого столу «Реформування державної політики протидії захворюванню на туберкульоз в умовах епідемії туберкульозу в Україні»
28 січня 2015 р.
Цього року виповнюється 20 років від тоді, коли у 1995 році Всесвітня організація охорони здоров‘я (ВООЗ) зареєструвала епідемію туберкульозу в Україні. Але проблема туберкульозу вже давно вийшла за рамки суто медичної галузі та набула статусу проблеми загальнодержавного значення через невпинне зростання темпів його поширення серед населення України.
На здолання епідемії туберкульозу має бути спрямована відповідна державна політика, як комплекс політичних, законодавчих, управлінських, економічних, соціальних, медичних, санітарних, комунікативних, освітніх та інших заходів, що здійснюються певними уповноваженими на це державними органами і які спрямовуються на захист населення України від туберкульозу, забезпечення ефективного державного контролю епідемічної ситуації, скорочення рівня захворюваності, поширеності та смертності від цієї особливо небезпечної інфекційної хвороби, подолання соціально-економічних та медичних чинників і наслідків епідемії туберкульозу в Україні. Нажаль, ця політика в сучасних умовах не є достатньо ефективною.
Реформування державної політики протидії туберкульозу. Традиційним для України інструментом реалізації державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз є медичні соціальні загальнодержавні та місцеві цільові програми, спрямовані виключно на організацію надання населенню протитуберкульозної допомоги. Через відсутність чіткого усвідомлення рівня поширеності епідемії основний потік фінансування протитуберкульозних заходів традиційно спрямовується на подолання наслідків епідемії, а не на профілактику і попередження, що, в свою чергу, призводить до зростання темпів поширення епідемії та низької ефективності використання коштів, спрямованих на її подолання. За свідченням експертів, подальше лікування таких хворих має обійтися державі у десятки разів дорожче, а часу знадобиться майже в 4 рази більше. По суті своїй, замість того, щоб ліквідовувати причини епідемії, ці програми зорієнтовані на долання її наслідків, тому на порядку денному – системний перегляд підходів до їх розробки та шляхів впровадження зокрема та до державної політики протидії захворюванню на туберкульоз в цілому.
Всеукраїнська спілка громадських організацій «Коаліція «Зупинимо туберкульоз разом» на основі висновків власних досліджень державної політики протидії туберкульозу розробила та направила на адресу Президента України проект Концепції «Національної комплексної стратегії протидії захворюванню на туберкульоз до 2020 року», виступивши із ініціативою долучити її як складову частину до президентської «Стратегії 2020», адже існуюча епідситуація щодо туберкульозу може стати реальним бар’єром на шляху до вступу України до Європейського Союзу.
Вперше за час, коли в Україні було оголошено епідемію туберкульозу, пропонується розглядати боротьбу із туберкульозом не як систему медичних заходів, а як складну комплексну політичну, управлінську, економічну, соціальну, медичну, гуманітарну, культурну тощо проблему, вирішення якої лише медичними засобами та галузевим медичним управлінням не є надалі ефективним.
Метою запропонованої реформи є всебічний захист населення України від туберкульозу, забезпечення ефективного державного контролю епідемічної ситуації, скорочення рівня захворюваності, поширеності та смертності від цієї особливо небезпечної інфекційної хвороби, подолання соціально-економічних, політичних, медичних, культурних та інших чинників і наслідків епідемії туберкульозу в Україні на основі розробки та впровадження ефективної, дієвої, соціально зорієнтованої державної політики протидії захворюванню на туберкульоз, підвищення політичної відповідальності влади за протидію туберкульозу, проведення радикальних суспільних реформ, здійснення соціальної і медичної профілактики туберкульозу, зміни ставлення, навичок, особистої та суспільної поведінки громадян стосовно туберкульозу зокрема і громадського здоров‘я в цілому та залучення широких суспільних верств і цілих громад до участі в заходах із протидії туберкульозу.
Успішне вирішення проблеми вбачається в розбудові ефективного державного управління у сфері протидії туберкульозу та іншим соціально небезпечним хворобам, що повинно ґрунтуватись на розвиткові горизонтальних зв’язків між різними органами державної влади і представниками громадянського суспільства. Більше того, питання відповідальності суб'єктів управління за здійснення заходів первинної профілактики туберкульозу бажано імплементувати у діяльність практично кожного міністерства (служби, агентства, інспекції тощо). При цьому, галузеве державне управління у сфері протидії захворюванню на туберкульоз продовжуватиме здійснюватися виключно в рамках організації медичної профілактики, медичної та соціальної допомоги, організації санітарної освіти та виховання населення.
Наріжним каменем сучасної державної політики протидії туберкульозу має стати первинна профілактика туберкульозу, або ж комплекс соціально-економічних заходів держави щодо покращення умов та способу життя, навколишнього середовища, виховання тощо. Профілактика, як сфера державно-управлінської діяльності, спрямована на недопущення шкідливих впливів на здоров'я людини шляхом усунення або самого шкідливого фактору, або його дії на людину. Тож профілактика туберкульозу, як різновиду соціально небезпечної хвороби, є окремим випадком загально-профілактичної діяльності суспільства і являє собою діяльність, спрямовану на створення умов, що унеможливлюють появу нових випадків інфікування туберкульозом, а також передбачають здійснення діяльності, спрямованої на послаблення негативного впливу цієї інфекційної хвороби на суспільство як соціальної системи загалом. За умов такого комплексного підходу, профілактика у сфері запобігання поширенню туберкульозу повинна здійснюватися шляхом виявлення, усунення або нейтралізації причин та умов, що підтримують персистенцію її біологічного збудника серед представників окремих соціальних груп та серед широких верств населення.
З цією метою, пропонується визначити сфери відповідальності різних центральних органів виконавчої влади за дотримання епідемічного благополуччя населення та протидію захворюванню на туберкульоз та внести відповідні зміни та доповнення в положення про них, насамперед, таких, як Міністерство соціальної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України, Міністерство молоді і спорту України, Державна міграційна служба України, Державна пенітенціарна служба України, Державна прикордонна служба України та цілого ряду інших. З огляду на комплексний характер державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, мають бути: внесені зміни і доповнення до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», як базового закону, в частині визначення поняття державної політики та встановлення компетенції різних органів державної влади у зазначеній сфері; визначений перелік, розроблені та внесені зміни і доповнення до галузевих законів, державних цільових програм, підзаконних актів та іншої діючої нормативно-правової бази в частині, що спрямована на забезпечення комплексного міжгалузевого вирішення проблеми туберкульозу.
Одночасно мають впроваджуватися важливі соціально-економічні реформи, спрямовані на: подолання бідності; скорочення рівня безробіття; забезпечення державного контролю за міграцією ззовні; протидію безпритульності та бездоглядності; забезпечення гідних людини умов та якості життя і соціальних гарантій; реформу системи охорони здоров‘я; реформування, реорганізацію та реструктуризацію протитуберкульозної служби на засадах її зміцнення та ряд інших.
Паралельно здійснюваний комплекс медико-соціальних заходів для протидії епідемії туберкульозу повинен включати в себе: соціальну профілактику серед груп ризику та загального населення, в тому числі – інформування, роз‘яснення, освіту, виховання тощо; медичну профілактику, зокрема – вакцинацію, флюорографію, профілактичні огляди тощо; визначення, типологізацію та встановлення достовірної чисельності груп ризику (підвищеного, достатньо високого та відносно низького рівнів) захворювання на туберкульоз та організацію і проведення постійної профілактичної роботи із ними; активне виявлення нових випадків захворювання; стаціонарне та амбулаторне лікування хворих на туберкульоз; соціальну підтримку хворих на туберкульоз; соціальну та медичну реабілітацію осіб, постраждалих від туберкульозу; захист прав та інтересів громадян в умовах епідемії туберкульозу та інше. При цьому, саме превентивна робота із групами ризику захворювання на туберкульоз має стати провідним елементом сучасної державної соціальної політики у сфері протидії туберкульозу.
Серед основних «розривів» між вимогами чинного законодавства та існуючою практикою розробки і впровадження загальнодержавної та місцевих програм протидії захворюванню на туберкульоз можна назвати відсутність аналізу можливих тенденцій розвитку епідемічної ситуації та відповідного аналізу можливих ризиків при виконанні програмних заходів. За таких обставин, особливої важливості набуває робота щодо оцінки, визначення та профілактичної роботи із громадянами та їх специфічними групами, які мають ризик захворювання на туберкульоз, яка стає важливим стратегічним ресурсом для подальшого прийняття рішень щодо відповіді на епідемію туберкульозу.
На фоні стрімко прогресуючої інфляції, останні роки характеризуються стабільним недофінансуванням державних заходів із протидії туберкульозу на загальнонаціональному та місцевому рівнях. Для забезпечення виконання цих заходів та досягнення результативних показників державної політики у сфері протидії туберкульозу у найбільш повному обсязі, очевидно, що треба ще на етапі їх планування чітко визначати повний обсяг видатків Державного та місцевих бюджетів України, міжнародної допомоги, які повинні бути скеровані на відповідні цілі та гарантувати їх безумовне асигнування захищеними статтями та постійне індексування з урахуванням інфляційних процесів.
Внаслідок реалізації «Національної комплексної стратегії протидії захворюванню на туберкульоз до 2020 року» передбачається отримати суттєві позитивні результати у сфері протидії туберкульозу: має бути забезпечений ефективний державний та суспільний контроль за епідемією туберкульозу та досягнуте значне скорочення показників захворюваності, поширеності та смертності від туберкульозу на доепідемічному рівні. Цьому сприятимуть нові підходи до формування і реалізації державної політики протидії захворюванню на туберкульоз, яка буде ґрунтуватися на засадах: пріоритетності профілактики туберкульозу, в першу чергу – серед основних груп ризику захворювання, перед традиційним акцентом на долання його наслідків; посиленні політичної прихильності та вмотивованості влади на всіх її рівнях протидіяти туберкульозу; інтегрування до процесу всіх органів державної влади та місцевого самоврядування в межах їх компетенції та розбудови механізму соціальної мобілізації громад для їх спільної участі у заходах із попередження туберкульозу, загального інформування та санітарної освіти населення, організації виявлення нових випадків захворювання, сприяння своєчасному лікуванню осіб, хворих на туберкульоз та досягнення його позитивних результатів і соціальній реабілітації постраждалих від туберкульозу осіб та деяких інших.
Соціально-економічні чинники епідемії. Джерелом поширення туберкульозу є наявність в Україні низки соціально-економічних проблем – факторів ризику та окремі верстви населення – так звані групи ризику захворювання на туберкульоз, які утворилися в суспільстві внаслідок не вирішення зазначених проблем впродовж тривалого часу. До таких проблем слід віднести занепад промислового та сільськогосподарського виробництва, декласованість, збіднілість, неякісне і незбалансоване харчування та незадовільні життєво-побутові умови значних прошарків населення, масове безробіття та внутрішня і неконтрольована зовнішня міграція, криміналізація суспільства та величезна кількість людей, які знаходяться під вартою, занепад системи соціального захисту та забезпечення, наявність шкідливих виробництв та небезпечних професій, занепад системи охорони здоров‘я, низький культурний та освітній рівень значних верств населення та ряд інших.
Потужним чинником різкого зростання резервуару туберкульозу для всієї України, і особливо в південно-східних областях, є військова ситуація на південному сході України, яка вже призвела до гуманітарної катастрофи, розрухи, тотальної антисанітарії, голоду і вимушеної міграції значних верств населення.
Із упевненістю можна говорити, що в суспільстві утворився значний, причому досі не облікований та не контрольований державою прошарок населення, самий спосіб життя яких свідчить про те, що вони можуть хворіти на туберкульоз. До них, зокрема, можна віднести: осіб, які знаходяться за межею бідності, бездомних, наркозалежних, ВІЛ-інфікованих з їх числа, осіб, які знаходяться під вартою або звільнилися із місць позбавлення волі, алкоголіків, осіб без певного роду занять, безробітних, представників ромського етносу, робітників шкідливих виробництв, незаконних мігрантів та деяких інших. Фактори ризику безпосередньо впливають на виникнення, формування та стан груп ризику, що забезпечує постійне відновлення нових випадків захворювання на туберкульоз.
Але, зазвичай, до так званих груп ризику включаються ті категорії населення, які легше обстежити. Щороку в Україні існує великий прошарок населення (не менше 10,0% від числа тих, які мають пройти профобстеження), який не обстежується на туберкульоз протягом 10 років і більше. Про те, що заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу, питома вага яких серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%. У 16,0% з тих хворих, у яких вперше виявляється туберкульоз в Україні, вже є форма з множинною лікарською стійкістю, а 44,0% з тих, хто вже проходив якесь лікування, також мають таку форму туберкульозу, а це майже найвищий відсоток у світі. Відомо, що серед вперше виявлених хворих на туберкульоз близько 65,0% становлять особи малозабезпечені, непрацюючі працездатного віку, мігранти, особи, що повернулися із місць позбавлення волі і ті, хто не має постійного місця проживання. Це значно погіршує виявлення хворих і організацію їх лікування внаслідок відсутності оптимальних соціальних та медичних заходів з боку держави. Водночас, в Україні жодна державна установа чи неурядова організація не володіє достовірною інформацією щодо справжньої кількості таких категорій громадян, самий спосіб життя яких містить в собі підозру на те, що вони можуть бути хворими на туберкульоз. Державою не передбачений порядок обов’язкових щорічних профілактичних оглядів для таких верств населення, в першу чергу – бездомних, мігрантів та інших соціально-дезадаптованих громадян на предмет встановлення у них можливої хвороби на туберкульоз та надання їм відповідних посвідчень про проходження такого огляду та щодо відсутності в них інфекційних захворювань.
Медико-соціальні детермінанти. Серед проблем протидії туберкульозу в Україні може бути названа неефективна система виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз, що підтверджується значною кількістю деструктивних форм туберкульозу серед вперше виявлених хворих, високим рівнем поширеності хіміорезистентного туберкульозу та поєднаної патології туберкульоз/ВІЛ.
В Україні виліковується лише близько 56,0% хворих з новими випадками туберкульозу з бактеріовиділенням, що є найгіршим серед країн Східної Європи показником результативності лікування хворих на туберкульоз. За критерієм ВООЗ, відсоток виявлення нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком повинен становити не менше 70,0%, а ефективність лікування нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком – не менше 85,0%, адже лише за таких обставин переривається ланцюг передачі інфекції, що призводить до зниження захворюваності і смертності від туберкульозу.
Таким чином, покращення практики виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз є так само важливим елементом всієї стратегії протидії цьому захворюванню, як і успішне його лікування.
В Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та інших законодавчих актів України» від 22 березня 2012 року визначається, що критерії віднесення певної категорії осіб до групи підвищеного ризику захворювання на туберкульоз встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, тобто МОЗ України.
Перелік осіб, віднесених до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз визначений наказом МОЗ України від 15.05.2014 р. за № 327 «Про виявлення осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу». Однак цей документ має деякі суттєві вади. По-перше, він суттєво скорочує перелік відповідних груп ризику у порівнянні із тим, який наводився у наказі МОЗ України від 17.05.2008 р. за № 254 «Про затвердження інструкції про періодичність рентгенівських обстежень органів грудної порожнини певних категорій населення». По-друге, його розробці не передувало ґрунтовне дослідження з оцінки чисельності визначених в ньому груп ризику. По-третє, він не пройшов обов‘язковий при цьому етап громадської експертизи та громадського обговорення.
Водночас, серед основних «розривів» між вимогами чинного законодавства та існуючою практикою розробки і впровадження загальнодержавної та місцевих програм протидії захворюванню на туберкульоз можна назвати відсутність аналізу можливих тенденцій розвитку епідемічної ситуації та відповідного аналізу можливих ризиків при виконанні програмних заходів. За таких обставин, особливої важливості набуває робота щодо оцінки, визначення та профілактичної роботи із громадянами та їх специфічними групами, які мають ризик захворювання на туберкульоз, яка стає важливим стратегічним ресурсом для подальшого прийняття рішень щодо відповіді на епідемію туберкульозу.
Медичні проблеми. Ситуація щодо туберкульозу залишається складною, оскільки продовжує зберігатися велика кількість хворих, які є джерелом інфікування мікобактеріями туберкульозу. Найскладніша ситуація з туберкульозу у південно-східному регіоні України та в установах пенітенціарної системи. За останні кілька років збитки від туберкульозу в Україні досягли перевищили 4 млрд. грн. на рік. Найвагомішими невирішеними проблемами сучасної фтизіатрії в Україні є: невпинне поширення хіміорезистентного туберкульозу, а також ко-інфекції туберкульоз/ВІЛ/СНІД, які суттєво впливають на погіршення епідемічної ситуації з туберкульозу. Особливо негативно впливає на перебіг туберкульозу збільшення кількості хворих на хіміорезистентний туберкульоз, в тому числі, на мультирезистентний туберкульоз.
Охоплення туберкулінодіагностикою в Україні є вкрай низьким і склало, наприклад, у 2012 році 64,6 %, що можна пояснити, насамперед, нестачею туберкуліну. Це призвело до зменшення виявлення групи ризику на 22,1% у порівнянні з 2011 р., збільшенню виявлення випадків за зверненням та погіршенню структури клінічних форм (за категоріями диспансерного спостереження).
До проблемних питань фтизіатрії ще відносяться: недостатнє знання медичними працівниками загальної лікарняної мережі методів діагностики туберкульозу і запізніле виявлення хворих; значна розповсюдженість важких, поширених та ускладнених форм туберкульозу, недостатнє впровадження в практику контрольованого лікування на амбулаторному етапі й відсторонення від нього закладів загально-лікарняної мережі; недостатнє знання медичними працівниками фтизіатричної мережі нових методів діагностики та лікування туберкульозу; недостатнє впровадження в практику новітніх наукових розробок; недостатня увага до хірургічних методів лікування туберкульозу; недостатнє харчування хворих на туберкульоз у стаціонарах; відсутність належного інфекційного контролю в протитуберкульозних закладах і, як наслідок, несвоєчасне виявлення і лікування заразних форм туберкульозу, низькі результати лікування з високим показником перерваного лікування, висока захворюваність на нозокоміальний туберкульоз пацієнтів та зараження туберкульозом медичних працівників тощо.
Все це свідчить про наявність певних недоліків організації діяльності фтизіатричної служби, завдяки яким ситуація з туберкульозу стала загрозливою медико-соціальною проблемою. Основними чинниками цієї несприятливої ситуації є: нестабільність соціально-економічної ситуації в країні й недостатнє фінансування охорони здоров’я; зниження життєвого рівня і колективного імунітету населення; недостатня самосвідомість громадян щодо свого здоров’я; зменшення ролі засобів масової інформації у пропаганді здорового способу життя; згортання профілактичної спрямованості української охорони здоров’я, у т.ч. у фтизіатричній службі.
Негайного вирішення потребує питання впровадження переходу на модель амбулаторного лікування хворих на туберкульоз, а також питання максимальної інтеграції служб туберкульозу/ВІЛ/гепатиту з метою надання високоякісних медичних послуг кінцевому споживачу та забезпечення, на основі передбачуваного чинним законодавством, повного захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу і організації, з метою їх безпеки, дієвого інфекційного контролю.
Амбулаторна модель лікування хворих на туберкульоз. Сучасний міжнародний досвід боротьби з епідемією туберкульозу вважає найбільш ефективним кроком створення сталої системи доступу хворих на туберкульоз до медичного обслуговування на амбулаторному етапі. Основною метою амбулаторної моделі ведення хворих на туберкульоз є запобігання формування та розповсюдження лікарської стійкості мікобактерії туберкульозу за рахунок зниження ризику внутрішньолікарняного зараження і посилення контролю за прийомом протитуберкульозних препаратів.
Істотною перевагою амбулаторної моделі є максимальне наближення медичної допомоги до місця проживання хворого. В результаті цього значною мірою мінімізуються несприятливі соціальні і матеріальні збитки від туберкульозу для вразливих верств населення.
Одним з головних завдань Загальнодержавної цільової соціальної Програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 рр. є розроблення механізму інтеграції фтизіатричної служби до закладів охорони здоров’я первинного та вторинного рівня надання лікувально-профілактичної допомоги та моделі реформування системи охорони здоров’я в галузі протидії захворюванню на туберкульоз.
Основним напрямом в оптимізації протитуберкульозних заходів є розбудова системи надання амбулаторної допомоги хворим на туберкульоз шляхом:
– інтеграції протитуберкульозних послуг на усіх рівнях медичної допомоги з фокусом на первинну медико-санітарну та вторинну амбулаторну допомогу;
– широкого залучення інститутів громадянського суспільства (Товариства Червоного Хреста України, неурядових, громадських організацій тощо);
– розвитку взаємодії між медичними закладами та інститутами громадянського суспільства.
Головним принципом амбулаторного медичного обслуговування є його максимальне наближення до місця проживання/перебування хворого – медична допомога, орієнтована на пацієнта.
Водночас, перехід на амбулаторну форму лікування туберкульозу повинен обов‘язково відбуватися на основі передбачуваного чинним законодавством повного захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу та організації з метою їх захисту та забезпечення дієвого інфекційного контролю.
Пропозиції:
1. Комплексна оцінка небезпеки туберкульозу, поширення мультирезистентного туберкульозу, його викликів та соціально-економічних наслідків для України. Розробка та затвердження комплексної «Національної стратегії протидії захворюванню на туберкульоз до 2020 року».
Підтримати ініціативу Всеукраїнської спілки громадських організацій «Коаліція «Зупинимо туберкульоз разом» щодо реформування державної політики протидії туберкульозу на засадах забезпечення та розбудови первинної профілактики туберкульозу як комплексу політичних і соціально-економічних заходів держави щодо покращення умов та способу життя, навколишнього середовища, виховання тощо та як сферу державно-управлінської діяльності, посилення відповідальності суб'єктів державного управління та місцевого самоврядування за дотримання епідемічного благополуччя населення і протидію захворюванню на туберкульоз та внесення відповідних змін та доповнень в положення про них та в чинну законодавчу та нормативно-правову базу. Рекомендувати Президентові України, Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України створити та забезпечити діяльність Національної міжвідомчої та міжсекторальної комісії з проблем протидії туберкульозу для проведення комплексної оцінки небезпеки туберкульозу, його викликів та соціально-економічних наслідків для України і розробити пропозиції, в яких мали бути б визначені та проаналізовані економічні, соціальні, правові, освітні, культурні, комунікативні, медичні, наукові проблеми, без вирішення яких реальне зменшення рівня захворюваності на туберкульоз та ефективний контроль за туберкульозом не можливий. На основі висновків комісії розробити та затвердити на законодавчому рівні комплексну «Національну стратегію протидії захворюванню на туберкульоз до 2020 року», адже існуюча епідситуація щодо туберкульозу несе загрозу національній безпеці та може стати реальним бар’єром на шляху до вступу України до Європейського Союзу.
З огляду на комплексний характер державної політики у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, рекомендувати Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України розробити та внести необхідні зміни і доповнення до Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», як базового закону, в частині визначення поняття державної політики та встановлення компетенції різних органів державної влади у визначеній сфері, зміни і доповнення до галузевих законів, державних цільових програм, підзаконних актів та іншої діючої нормативно-правової бази в частині, що спрямована на забезпечення комплексного міжгалузевого вирішення проблеми туберкульозу.
2. Розробка концепції реформування фтизіатричної допомоги України, створення її ефективної та дієвої моделі.
Рекомендувати Кабінету Міністрів України та Міністерству охорони здоров‘я України докласти зусиль для забезпечення реформування, реорганізації та реструктуризації протитуберкульозної служби на засадах їх зміцнення (насамперед матеріально-технічного і кадрового забезпечення, в т.ч. профільних кафедр, науково-дослідних інститутів та їх підрозділів) і вдосконалення їх функціонування та державну організаційну й фінансову підтримку зазначених заходів в рамках реалізації медичної реформи відповідно до завдань президентської «Стратегії 2020».
Рекомендувати Кабінету Міністрів України взяти під контроль організацію у всіх адміністративних територіях відділень (відділів) хіміорезистентного туберкульозу, паліативного лікування хворих, хоспісів, організацію інфекційного контролю у протитуберкульозних закладах, соціальну підтримку хворих та обов’язкове лікування осіб, які відмовляються від нього.
Рекомендувати Кабінету Міністрів України розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти законодавчих актів щодо реформування системи охорони здоров’я в Україні й поліпшення доступу населення до діагностики, лікування та профілактики захворювань, в т.ч. туберкульозу, а також щодо механізму ціноутворення лікарських засобів.
Рекомендувати Кабінету Міністрів України спільно із Міністерством охорони здоров‘я та Міністерством фінансів України визначити відповідальні медичні заклади і відповідальних за реалізацію Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012 – 2016 рр. на центральному і регіональному рівнях і призначити їх розпорядниками цільових коштів, виділених на виконання зазначеної програми.
Рекомендувати Міністерству охорони здоров‘я України особливу увагу приділити підвищенню ефективності лікування занедбаних, важких, поширених та ускладнених форм туберкульозу; забезпечити фінансову підтримку інфекційного контролю, необхідної техніки та засобів безпеки для медичного персоналу у фтизіатричних та пульмонологічних закладах, як невід’ємної складової профілактики нозокоміального туберкульозу, професійної захворюваності та інфекційної патології органів дихання.
Рекомендувати Міністерству охорони здоров‘я України забезпечити поступовий та ефективний перехід на амбулаторну форму лікування туберкульозу на основі передбачуваного чинним законодавством повного захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу та організації, з метою їх захисту, дієвого інфекційного контролю.
В умовах переходу на амбулаторну форму лікування хворих на ТБ підвищити рівень і обсяг санітарно – просвітньої профілактичної роботи серед сімей хворих і населення в цілому з боку протитуберкульозних громадських організацій , залучивши інституційну підтримку НУО з боку організацій – донорів, зважаючи на мінімізацію підтримки цього ключового компоненту з боку Глобального Фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.
Поширити практику посилення взаємодії неурядових громадських організацій, лікарів первинної ланки охорони здоров’я (сімейних лікарів), Товариства Червоного Хреста України при супроводі хворих на ТБ і коінфекцію для проведення санітарно–просвітницької профілактичної роботи.
3. Нові групи ризику на туберкульоз у Україні – біженці та переселенці зі Сходу України, а також трудові мігранти, що повертаються з країн з високим рівнем мультирезистентного туберкульозу. Необхідність цільових дій по активізації скрінінгу туберкульозу серед нових груп ризику, а також охоплення їх лікуванням незалежно від місця постійного проживання. Отримання достовірних, а не прогнозних даних щодо кількості людей, які на цей час належать до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз шляхом проведення комплексного соціологічного дослідження.
З метою покращення ефективності відповіді України на епідемію туберкульозу, забезпечення профілактики туберкульозу, лікування та догляду за хворими, важливим є отримання достовірних, а не прогнозних даних щодо кількості людей, які на цей час належать до груп підвищеного ризику захворювання на туберкульоз.
Рекомендувати Кабінету Міністрів України, місцевим органам влади, органам місцевого самоврядування та вісім зацікавленим сторонам підтримати ініціативу Всеукраїнської спілки громадських організацій «Коаліція «Зупинимо туберкульоз разом» щодо проведення комплексного соціологічного дослідження із подальшою, на його основі, розробкою відповідного нормативного акту (дорожньої карти) щодо визначення переліку та критеріїв віднесення громадян до груп ризику захворювання на туберкульоз та створити (забезпечити) необхідні умови для його фінансового забезпечення.
4. Механізми забезпечення безперебійного постачання протитуберкульозних лікарських засобів для громадян України, хворих на туберкульоз. Питання постачання ліків до зони збройного конфлікту та територій не підконтрольних уряду.
Рекомендувати Кабінету Міністрів України та Міністерству охорони здоров‘я України надавати державну підтримку та стимулювати розвиток вітчизняного виробництва якісних та конкурентоздатних протитуберкульозних лікарських засобів та впорядкувати систему закупівель протитуберкульозних препаратів, витратних матеріалів і обладнання для діагностики та лікування хворих на туберкульоз за державні кошти з метою недопущення переривів у лікуванні хворих та виявленні збудників хвороби.